Молитва
Господи, пошли нам своє благословення! Не залишай нас ні в горі нашому, ні в муках наших, ні в радості.
Пошли заступництво нашим дітям і внукам, аби були вони спроможними перейти через цю пустелю в житті нашої нації- через Чорнобильські чорні гзони, екологічні негаразди, вибух злочинності- і жити, і бути щасливими на цій землі разом з батьками своїми, матерями, яким так важко нині і так мужньо протистоять випробуванням…
Господи! Бережи Україну од усього лихого, темного. Дай світла їй, світлого розуму її провідникам і мужності та відваги, та боронити її незалежність, аби кожен, хто взявся за кермо державної влади, міг сказати про себе: «Я щодень працюю задля величі України».
Пошли, Господи, вічний мир на землю нашу. Щоб цвіла вона, а не сумувала.
Вгамуй біль і печаль тих, хто 26 квітня 1986 року врятував нас і світ од ттяжкої біди, витри сльози з постарілих облич їхніх матерів і дружин. Вбережи їхніх дітей і внуків від хвороб і страждань.
Христос воскрес! Він з нами! Тожс лавімо Його в ці весняні дні як завжди.
Тетяна Фролова.
«Промінь», 19 квітня 1998 року.
ЯК Їй БУТИ?
До мене звернулася жінка. Прізвище її просила не називати. Вона розповідала мені про свою біду. Жінка та – інвалід по зору. 15 років тому народився у неї син. Безумовно, і це знають всі, як важко сліпій матері доглядати дитину. Квартира однокімнатна, з чоловіком розлучилася. Тоді ще була робота. Це вже зараз майже всі інваліди по зору приречені на безробіття. Вирішили разом з матір’ю, і вирішили, що дитина буде жити на селі. Жив хлопчик у бабусі. Його любили, пестили. було що їсти. Іноді приїжджала мама. Він чекав її приїздів, бо вона обов’язково привозила щось смачне, а ще, неодмінно, іграшки. Іноді і він з бабусею приїжджав у Львів, і тоді всі вони ходили по магазинах, їхали на базар і купували йому одяг, взуття, книжки і, неодмінно, іграшки.
В школу пішов у селі, але вже з третього класу мама вирішила забрати його до Львова. І тут почалися проблеми: дитина не звикла до сліпої матері. Хлопчик соромився йти з нею по вулиці, не хотів, щоб вона приходила до нього в школу, спокійно міг обдурювати її, користуючись своїм зором. Даремно мати продовжувала йому все купувати, забуваючи про свої потреби. Хлопчик ріс чужим. Із задоволенням він їхав на село до бабусі. Там у нього були друзі. А тут, уЛьвові, з друзями якось не виходило, в школі приживався важко. На селі він і жвавий, і говіркий, а з матір’ю йому ніби і говорити нема про що, хоча жінка вона розумна, ерудована.
Зараз йому 15 роківв. Напруженість між сином і матір’ю зростає. Друзі у нього, правда, уже знайшлися, але не зовсім такі, яких би хотілося матері. Що підкажеш цій жінці. Щось втрачено, але я все ж порадила б шукати ключика до синового серця. Більше довідатись про його уподобання, захопитися самій тим, чим захоплюється він. Є ще один вихід, повернути хлопця на село. Та чи не пізно?? А як же тій матері? Знову бути одній, та ще в такі скрутні часи.
З її дозволу я виношу цю проблему на сторінки нашої газети, а небайдужих прошу відгукнутися, дати жінці свою слушну пораду. Може в когось з вас виникали подібні роблеми з виховвання дітейй. Пишіть нам.
Тетяна Фролова.
1-15 листопада 1998 року.
Верю в свои стихи.
Честно говоря, я не знаю, вернее уже почти я не помню, как это- когда светло. Но уверена, что очень хорошо, даже празднично. Так празднично, как на Пасху. Он Пасхальный день, для меня самый светлый праздник. Наша семья снова соберётся вместе там, где все мы родились, в селе Билозорка на Тернопольщине. Сёстры испекут пасху как когда-то пекла мама, дети накрасят писанки. Потом одну из них вложат мне в руку. Я не увижу, какой именно узор будет на той писанке, потому что потеряла зрение ещё в раннем детстве, но уверенна,он будет красивым и светлым. Ведь цвет и красоту писанки я ощущаю на ладони. Когда-то люди говорили: «Пока рассрашивают писанки, мир жив, если перестанут- мир погибнет». Конечно же такое никогда не случится. Я верю в это, как верю в Воскресение Господне, как верю в свои стихи, которые писала азбукою Брайля, даже не надеясь, что они придут к людям. Но вот вышла одна книга, вторая, и прочли их. Я счастлива.
Сегодня, в этот светлый праздник хочу подарить читателям «Правды Украины» своё Пасхальное стихотворение. Христос воскрес.
Христос Воскрес!
Свято проситься у хату —
швидше двері відчини.
За столом і мама, й тато,
їхні дочки та сини.
Ще й прибігли онучата
до бабусі й дідуся.
Святом повниться вся хата,
за столом родина вся.
Крашанки, свячена паска
вже чекають на столі.
Тут і шинка, і ковбаска,
хрін і масло, і драглі.
Крашанки — то справжнє диво,
найдивніше із чудес.
Посміхаються щасливо
й кажуть всі: “Христос Воскрес!”
Христос Воскрес о цій порі —
і дивна радість б’є з небес.
Святкове сонце угорі —
Христос Воскрес!
Душа освячена, мов храм,
гудуть всі дзвони днесь…
Господь дарує свято нам —
Христос Воскрес!
Старі, і юні, і малі —
святкує світ увесь,
Великдень на усій Землі —
Христос Воскрес!
«Правда Украины» 6 апреля 1999 года