Король насуплено дивився на своїх радників, наче вони перед ним у чомусь завинили.

          – Дівчина мені потрібна. Вона мусить залишитися тут. Нехай буде поки що тринадцятою принцесою. Нехай тішиться. А потім… Вона буде малювати мені воїнів. Дівчина вміє їх оживляти – ось що головне. У мене буде наймогутніша в світі армія. А жінка… Вона мені не потрібна. Зовсім не потрібна. Вона конче хоче забрати доньку. Її нічим не можна улестити. Треба якось…Щоб вона мені не заваджала. Зрозуміли? Тільки треба дуже делікатно це зробити, щоб мала ні про що не здогадалася. Не можна налаштовувати її проти нас. Бо тоді все пропало. Малій тільки снодійне. Чули? Тільки снодійне. Нехай поспить дитина. А тій… Самі знаєте. Жінка мусить щезнути.

І до няні:

          – А ти, стара карга… Віднесеш гостям вечерю. Два різних кувшини, дві різні таці. Гляди, нічого не переплутай. Бо сама знаєш, що тоді буде. Ви обидві вже й так зажилися на цьому світі. Живете, бо принцеси люблять, як ви їм казки розказуєте. Ну…Неси гостям вечерю. Запам’ятала, кому що подавати? Ну, іди. І ні пари з уст.

 

Нарешті ми з Галинкою удвох. Дівчинка плакала. Я, як могла, її заспокоювала.

          – Ну… Не плач. Будь веселенька. Щоб ніхто нічого не помітив. Ти у мене мужня і смілива. Ще трошки потерпи – і будемо вже вдома. Але зараз треба бути особливо обачними. Ти знаєш, що цей король дуже підступний.

          – Мамо, це королівство страшне. Тут є закритий басейн. Там жили алігатори. Жили. Більше не живуть. Їм кидали людей на розтерзання. Я тих алігаторів отруїла.

          – Ти? Як?

          – Дуже просто. Я заприятелювала з лікарем. Я йому допомагала. А потім вивідала, де у нього отрута, і…

          – І тобі не страшно було?

          – Страшно. Але я мусила.

          – Лікар, напевно, здогадався, що це зробила ти.

          – Може й здогадався, але мене не виказав.

          – От би самого Шугая та кинути до тих алігаторів.

          – Була така думка, але він з охороною. Та й не з моїми мізерними силами здолати Шугая. Зробила, що могла. Тепер алігаторів нема. Король став просити мене, що я їх намалювала і оживила. Та я сказала, що не знаю, як вони вигядають.

          – А як би я намалювала  їх та оживила, то вони найперше кинулися б на мене.

Король відчепився. З часом він собі дістане алігаторів, але це вже буде потім. Коли нас вже тут не буде.

          – Ой, доню, аби нам тільки вдалося. Аби нам тільки вирватися з того страшного королівстава.

          – Вирвимося, мамо. Аби там що – вирвимося.

 

Няня принесла нам вечерю і тихо сказала:

          – Не їжте і не пийте нічого. Тут снодійне і трутизна. Їжте фрукти ось з того кошика, що ми приготували вам на дорогу. Та ще подумайте, як ви будете звідси вибиратися. Ні слона, ні верблюда нема. Їх приховали. Ні олівців, ні фломастерів теж нема. Король, знаючи талант тринадцятої принцеси, велів все те поховати.

          – Ну хоч вуглиночка у вас є?

          – Нема, дитино. Нічгого нема, чим би можна було малювати.

          – Що будемо робити, мамо?

          – Тепер все залежить від тебе. Мусиш щось придумати.

          – Придумати, придумати… А що ж придумати?.. А де наш кошик?

          – Який кошик?

          – Ну, той, що був з пиріжками.

          – Та ось же він. Порожній.

Галинка схилилася над кошиком.

          – Є! Є! – зраділа дівчинка. На дні кошика лежала газета. Вона ще пахла періжками.

          – Той що? – здивувалася я.

          – Малювати однак нічим.

Та Галинка вже мене не чула. Щось наспівуючи, дівчинка заходилася майструвати з газети літачки. Звичайні паперові літачки, які так люблять пускати діти.

          – І що? – не зрозуміла я.

          – На них ми і полетимо. Нянечки, голубоньки, летіть з нами. Ми вас не скривдимо. А король вас не пощадить.

          – Ой, тоді нам треба зібратися.

          – Ні, не треба. Отак і полетите. Щоб ніхто нічого не запідозрив. Мусите швиденько. Тільки літачок загуркоче скоренько в нього – тай полетимо. Щоб король не похопився.

 

          Вранці король був немало здивований, побачивши подорожніх на ногах живих і здорових.

          – Не спиться вам? – спробував посміхнутися.

          – Додому кортить, ваша величносте.

          – Ми щедро обдаруємо тринадцяту принцесу і скарбами, і одягом, щоб вона пам’ятала нашу щедрість і нашу гостинність. А якщо колись порозумнішає і надумає, то завжди може повернутися до нас. Ми приймемо її, як рідну. Вона завжди буде для нас тринадцятою принцесою. Тільки-от… Виникла одна проблема: і слон, і верблюд, нажаль, утекли. Що ти зробиш з нерозумними тваринами? І прилади для малювання геть усі закінчилися. От тепер і не знаю, на чому ви рушите в дорогу. І радий би вам допомогти, аби ви скорше добралися додому, та не знаю, як саме.

Галинка вдала, що засмучена. А потім блиснула очима і спокійно сказала:

          – Щось придумаємо.

Своїх намірів дівчинка не розкривала.

Король явно хвилювався. Ах, як би він хотів знати, що ще придумає та навдивовижу розумна дівчинка. А що вона таки щось придумає, в тому Шугай не сумнівався.

          Всі зібралися на майдані. Вже все було готове до відїзду: і скрині з одягом, і кошики з фруктами, і скриньки з коштовностями. Всі вже попрощалися і просльозилися. Що ще придумає та дівчинка? А вона вийняла з кишені два паперових літачки та й крутила їх в руках. Мабуть, від вхвилювання. Раптом вона дихнула на них, щось прошепотіла – і два справжніх літачки тут-таки, як народилися, загуркотіли своїми двигунами.

          – Скорше, мамо. Нянечки!

І доки король знетямлено дивився на своїх радників, доки принцеси розчулено витирали сльози, два завантажених літачки знялися в повітря і, як два великих птахи полинули у далечінь. А що міг король? Нічого він не міг. Ні затримати їх, ні зупинити. Однак він закричав, затупотів ногами.

          – Чого ж ви стоїте? Тринадцята принцеса! Ловіть її! Спиніть її!

Та ні ловити, ні спинити дівчинку не можна було. Серед майдану гірко плакало маленьке левеня.

          – Полетіла! Не взяла мене! Не взяла!

То були щирі сльози. А тринадцята принцеса поверталася додому.