Кудкудакали кури, кукурікав півень, гавкав намальований Галинкою пес. Я заплющила очі – і за мить все стихло. Я відкрила очі. Кругом була пустеля. Вражало море піску. Його ворушив вітер, і здавалося, що пісок наспівує якусь дивовижну мелодію. То була мелодія пустелі. Верблюд крокував собі. Виглядало так, що такі прогулянки для нього – явище звичайне. Немелосердно пекло сонце.

          – Куди тепер? – рикнув верблюд.

          – Думаю, що до королівського палацу.

          – Оце задачка. Я не знаю, де королівський палац.

          – Я  тим паче не знаю. А в тій пустелі ні стежок, ні доріг.

          – Я знаю. Я знаю, де королівський палац, – звідкись вискочило мале левеня.

          – Куди скачеш, малий? Я міг би тебе роздавити.

          – А от і ні. А от і ні. Бо я спритний.

          – То ти, спритий, знаєш, де королівський палац?

          – Знаю. Мій тато там за сторожа. Я вас проведу, але дайте мені спершу того, що так пахне з вашого кошика.

Я дістала йому кілька пиріжків. Я думала, що він їх проковтне, не розжовуючи. Ні, він їх смакував, а потім облизався.

          – Трммм, як смачно. А можна ще?

          – Потім. Коли проведеш нас до королівського палацу.

          – Ну ще хоч одненького.

Кинула йому ще, і ми рушили далі. Пустеля озивалася таємничими звуками. Та нам ніколи було дослухатися. Левеня не замовкало ні на мить.

          – Я знаю тринадцяту принцесу. Її Галинкою звати. Вона дуже добра. Коли я приходжу до тата, вона завжди мені виносить щось смачненьке. І води дає напитися. А вода в королівстві на вагу золота. Король Шугай воду сам на контролі тримає. Нікому не довіряє. А Галинка однак мені виносить, бо знає, як у спеку пити хочеться. А ще вона казала, але це вже мабуть казка, що у неї вдома на подвір’ї є криниця, а там тієї води неміряно, пий скільки хочеш.

          – Це не казка, а правда.

          – От би подивитися. Та ми вже прийшли. Он і палац. Сторожують тут два здоровенних пси і мій тато. Татові я скажу, що ви – мої друзі – і він вам нічого не зробить. А тим двом гавкунам доведеться кинути отого, що пахне з вашого кошика. І мені заодно. Я ж вас привів. Гавкуни заспокояться і я також.

 

          Король Шугай зустрів мене у тронній залі, що, як я зрозуміла, була призначена для прийому поважних гостей. Був невисокий на зріст, ще не старий чоловік, кремезний, кучеряве волосся спадало йому до плечей. Очі мав чорні, гострі і хитрі, свердлив ними, як буравчиками, пронизуючи наскрізь.

          – Я радий вітати в нашому королівстві матір тринадцятої принцеси.

          – Я також рада бачити вас, ваша величносте, а також хочу подякувати вам за ті почесті, які виявили моїй донці. Думаю, що вона того не заслуговує. Вона ще зовсім дитина.

          – Заслуговує. Ми оцінили її здібності, її талант і розум і вирішили, що вона гідна бути тринадцятою принцесою.

          – Але ж вона ще зовсім мала.

          – То нічого. Вона буде вчитися і вихоуватися разом з моїми доньками. Власне, ніхто з іноземців і не акцентує, що це не моя донька. Тринадцята принцеса – от і все.

          – Але ж я приїхала, щоб забрати її додому.

          – Нажаль…Мушу вас засмутити. Що правда, я не знаю, чи варта з такого засмучуватись. Про тринадцяту принцесу вже знають в інших країнах. Іноземці виявили посилену цікавість до її розуму, її таланту, її вроди. Я попри ваше бажання ніяк не можу відпустити її додому. Мушу вам зізнатися, що у мене відносно неї є ще один цікавий задум. Ви знаєте, що малюнки вашої доньки мають здатність оживати.

          – Я якось про те не думала.

          – Скажіть, а ви на чому сюди приїхали?

          – Я? На верблюді.

          – Так, розумію. На верблюді, намальованому вашою донькою. А ваша донька приїхала на слоні, якого вона теж намалювала. Геніально! Чи не так? А тепер уявіть собі, що тринадцята принцеса буде малювати воїнів. Багато воїнів. Дуже багато. Силою таланту тринадцятої принцеси ті воїни оживуть. Тоді у мене буде найбільша армія в світі. Тоді я зможу завоювати весь світ! то чи можу я відпустити з вами тринадцяту принцесу? Сама до мене примандрувала. Тепер вона моя. Вона гарна і розумна. Всі люблять її.

          – Ваша величносте, поясніть мені, нерозумній жінці, для чого вам завойовувати цілий світ? чи не достатньо вам бути королем у вашому королівстві?

          – Ні, не достатньо. Я хочу, щоб всі мене боялися.

          – А навіщо?

          – Ну…Просто так.

          – А чи не краще, щоб всі вас любили?

          – Що мені з їхньої любові? Я буду могутній, дужий. Ах, не терпиться вже.

          – Але ж Галинка – ваша гостя. Чи у вашому королівстві гостинність не в пошані?

          – Чому не в пошані. Ми щедро обдарували вашу доньку. Вона має і коштовності, і найкращий одяг, і найкращу їжу, і навіть воду. А вода у нас неоціненний скарб.

          – Але ж вона – моя дочка.

          – То й що?

          – Хіба ви не шануєте право матері?

          – Право короля могутніше.

          – Але ж ми з Галинкою не ваші піддані.

          – То й що? Тепер будете мої. Ваш король далеко, а я ось тут. Ви теж можете залишатися у нас. Особливо, якщо ви будете пекти для нас оті смачні…Ну…Що ви привезли в своєму кошику.

          – Пиріжки?

          – Так, пиріжки.

          – Принцесам вони дуже сподобалися, і королеві також.

          – А мені найбільше. Тринадцята принцеса аж розплакалася і це нас дуже занепокоїло. Вона плакала і все повторювала:

«Мама.Мама».

І тут я також розплакалася. Бідна моя донечка. Моя Галинка! Як же ж мені вихопити тебе звідси? Король з подивом дивився на мене.

          – От і ви…Радіти маєте, що важа дочка досягнула такої величі. Тільки подумати! Стала тринадцятою принцесою! Дивні істоти ті жінки. І ви можете залишитися у нас. Я ж казав. Вважайте, це велика милість.

          – Я вам дуже вдячна і за себе, і за дочку. Але ми хотіли б повернутися додому, і ви просто не можете нас не відпустити. Бо це буде ганьба для всього вашого королівства і для вас, ваша величносте. Ми ж не полонені і не раби, ваша величносте. Так я розумію?

          – Ви все правильно розумієте.

Король задумався.

          – Ви маєте рацію. І що мені робити? Як мені бути?.. Гаразд. Я відпущу вашу дочку, якщо ви впізнаєте її серед тринадцяти принцес. А якщо не впізнаєте…Що ж, тоді ваша дочка залишиться у мене назавжди і буде тринадцятою принцесою.

          – Та я свою доньку не те, що серед тринадцяти, а й серед ста принцес впізнаю.

          – Не думайте, що це буде так легко. Я накажу своїм чарівникам змінити принцесам їх вигляд. Всі вони будуть однаково одягнені, всі будуть покриті  золототканими покривалами, всі матимуть однакові обличчя. Отоді і спробуєте впізнати серед інших тринадцяту принцесу.

          – Але ж це нечесно.

          – Зате по-королівськи. Хіба ви зустрічали коли-небуть чесних королів? 

          – Правду кажучи, королів я ніяких не зустрічала. Ви перший. Але мусять же бути чесні і порядні королі. Не може бути, щоб таких не було.

          – Ну…Ходімо. Не будемо гаяти часу. Вас покличуть – і ви будете впізнавати свою дочку.

«Невже не впізнаю? – думала я. – Бути такого не може».

 

          І от нарешті мене покликали. Велика розішно прибрана зала. Сидів король, королева, королівські радники і дві заплакані старенькі бабусі няні принцес. Їм, очевидно, було шкода нас з Галинкою. Рядочком сиділи прибрані принцеси. Однаковий одяг, однакові покривала і…Зовсім однакові обличчя.

          – Перед вами мати тринадцятої принцеси, – сказав король, ледь помітно посміхаючись. – Зараз вона буде впізнавати свою дочку. Якщо впізнає…Що ж, тоді нам доведеться з нею попрощатися. Буде шкода, але нічого не зробиш. Закон гостинності вимагає. Ну… Прошу.

Я пройшлася перед принцесами.

«Невже я не впізнаю свою Галинку. Доню моя, подай мені знак. Ну хоч маленький порух зроби. Розумію. Не можна. Очевидно, король добре вас залякав. Сидять всі, мов ляльки з глини виліплені. А може це і справжні ляльки? Ні, дихають…»

Я прошлася перед принцесами раз і вдруге, і вретє. Однаковий одяг і обличчя. Постаралися королівські чарівники. Тепер би у нас сказали – візажисти. Король радів. Сидів усміхнений і урочистий.

          – Ну що? – нетерпеливився. – Не можете впізнати? Важко. Розумію. Я вас попереджав, що це буде нелегко. Що ж… Тоді ваша дочка залишається у нас і буде тринадцятою принцесою. Не так уже й зле. Навпаки. Я сказав би, що це дуже добре. І для неї, і для нашого королівства.

А я вдивлялася в дівчат і напружено думала:

«Та невже я не впізнаю свою донечку? Бути такого не може».

І я стала пильніше вдивлятися в обличчя принцес.

«Однаковісінькі! Наче ляльки, виліплені з однієї глини. Хоча…Очі! Отієї очі наче порожні: ні думки, ні почуттів. У другої очі посміхаються. А в тієї в очах слізка!»

          – Оце! Оце моя Галинка!

Загальне зітхання, здивування, емоції, у кожного свої. Байдужих не було. Заплакані няні посміхалися. Певно, були раді за нас. Король спохмурнів.

          – Ну що ж… Це і справді ваша дочка. Як мені не жаль, але я змушений її відпустити.

Галинка була вже в моїх обіймах.

          – Я хочу додому, – шепотіла моя дівчинка. – Я була нечемна. Пішла з дому, неспитавши дозволу, і поплатилася за те. Я більше не буду. І плакала, і сміялася одночасно.

          – Ще рано радіти, Галю. Вони неодмінно щось придумають, аби якось нас затримати. Чує моє серце. От побачиш.

          – Чого б їм нас затримувати?

          – Вони собі знають, чого.

          – Сказав же король.

          – Він собі сказав. Ти йому віриш?

          – Та… Не дуже.

          – Тож-бо й воно.

А король тим часом улесливо посміхався.

          – Переночуєте у нас, а завтра й вирушите. Я так думаю, що Галинка переночує з принцесами. Вони так її полюбили, що їм важко буде з нею розлучитися.

          – Дозвольте вже, ваша величносте, нам з донькою бути разом. Я так за нею скучила. Ви й самі маєте дітей, то знаєте, як це воно.

          – Ясна річ. Хоча…Мої принцеси так мені набридли, що я був би радий на якийсь час з ними розлучитися.