І доки моя донька мандрувала в Африку, я пішла на кухню готувати обід. Бо повернеться моя мандрівниця з Африки ох, і голодна буде! Тим паче, що вона ще й не снідала. Я час від часу заглядала до кімнати. Моя мандрівниця лежала, накрившись з головою ковдрою. І як їй не жарко? А-а, ясна річ, що жарко. Вона ж в Африці. А на столі на неї чекав великий білий слон з непомірно великими вухами. А як же ж вона помандрувала без слона? Напевно, ще щось вигадала. Цікаво, що ж розкаже мені моя мандрівниця, повернувшись з Африки. Це буде цікава розповідь. І то нічого, що вона ще сьогодні не снідала. Заради такої мандрівки можна й потерпіти.
Я приготувала обід, напекла пиріжків, моя Галя їх дуже любить. Пиріжків було багато. Мабуть я занадто захопилася. З капустою, з картоплею, з вишнями.
«Зрадіє моя голодна мандрівниця, коли повернеться, – подумала я. – Але пора їй вже нарешті повертатися. Скільки ж можна мандрувати, не снідавши. А вже й обідати час».
Я рішуче увійшла в кімнату і відкинула ковдру. Доньки на ліжку не було.
– Отакої! Галю! Галинко! Досить тобі мандрувати. Пора обідати. Там пиріжки гарячі.
Донька не озивалася.
– Заховалася! Ну й пустунка! Досить, Галю. Виходь вже.
Галі не було. Я глянула на стіл – і похолола. Намальованого слона також не було. Я розгубилася і вже й не знала, що думати. Аж тут задзвонив телефон. Я зняла слухавку.
– Алло! Це говорить слон.
– Слон? Який слон?
– Білий. Намальований. Слон Бімбо.
– Який Бімбо?
– Ну… Ім’я моє таке. Бімбо.
– Що за жарти? Хто це говорить?
– Я ж сказав. Слон.
– Ну добре. А де Галя?
– В Африці.
– А можна її покликати до телефону.
– Ні. Не можна. Вона в королівському палаці.
– В королівському палаці? А що ж вона там робить?
– Танцює з принцесами. У короля Шугая дванадцять принцес. Галя буде тринадцятою принцесою. Так сказав сам король. Це дуже почесно.
– Але ж вона голодна.
– Ні. Вона не голодна. По дорозі я їй зривав банани, помаранчі. Їй це дуже подобалося.
– Як зривав?
– Ясна річ, хоботом. Тут того добра скільки хочеш. А вже в палаці її нагодували всякими смаколиками.
– А що ж мені робити? – спитала я розгублено, хоча й не дуже розумно було питати про таке у намальованого слона.
– Мандрувати в Африку. Бо король, так мені здається, не збирається Галю відпускати.
– Як це не збирається? По якому такому праву?
– Він же король. Хто йому може щось дозволити чи заборонити? У нього на все своє право. Галя буде у нього триманцятою принцесою. Вона і розумніша, і на вроду краща за його дочок. Він буде її перед іноземними послами виставляти. А коли Галинка виросте, король видасть її заміж за принца. Він наділить її багатим приданим, гідним принцеси. Так що вам нема чого журитися. У Галинки прекрасне майбутнє. Інша дівчина і мріяти про таке не могла б.
Мені забракло слів.
– Що ти таке кажеш! Це ж моя дочка!
– То й що? Заведіть собі іншу дочку. Хіба ж це так важко? Намалюйте, як мене Галинка намалювала, – і все.
– Ти просто дурень! Намальований безмізкий дурень. Моя донька забула намальовати тобі розумну голову.
– Я міг би й образитися. Та я розумію, що ви у розпачі. Хоча я і справді не розумію, чому б вам не намалювати собі другу дочку.
– Ну досить теревені правити. Ти краще підкажи, якщо можеш, що мені робити. Як мені добратися до тієї Африки? Літаками, перельотами це буде довго. А мені треба вже, негайно.
– Ледве не забув. Галинка казала вам передати, що у неї на столі лежить намальований верблюд. Ви можете легко його оживити і на ньому помандрувати в Африку. Ще вона щось таке про казку казала. Щоб ви ту казку пригадали.
– Добре, добре. Але як же того верблюда оживити?
– Ой…А я й забув. Галинка казала, а я забув.
– Ну, слонику, хороший, ну, будь ласка, згадай, що Галинка казала, як оживити того верблюда.
– Мій намальований мозок не може всього пам’ятати.
– Ну, слонику, спробуй. Ну, будь ласка. Ти вже вибач мені, що я про тебе недобре говорила. Я і справді в розпачі. Ти розумний. Ти навіть говорити вмієш. Ну… Згадай.
– Здається…Треба вийти з ним надвір, дихнути на нього і сказати…А що треба сказати… Забув.
– Ну що ж мені робити? Пригадай, прошу тебе. Це найголовніше. Без тих слів верблюд не оживе, і я не зможу помандрувати в Африку. А там моя Галинка, моя донечка. Може вона десь там плаче за мною.
– І зовсім вона не плаче. Вона там розважається.
– Не вірю я, щоб моя донька не сумувала за домом і за своєю мамою. Ну… Ти не пригадав?
– Зараз, зараз. Я спробую пригадати. Це зовсім прості слова. Сказати…О, згадав. Треба сказати:
«Хай малюнок буде чудом,
А ти стань живим верблюдом».
І верблюд оживе.
– Дякую тобі, слонику. Більше Галинка нічого не казала?
– Ні, більше нічого.
– Тоді я пішла оживляти верблюда. І хай мені таланить.
Одягнула легку сукню, брилик на голову, прихопила кілька фляшок води, кошик з ще теплими пиріжками, а головне – намальованого двогорбого верблюда – та й вийшла з хати. Глянула на верблюда. Малюнок був гарний. Верблюд був як справжній.
«І де моя Галя його бачила, щоб так намалювати?»
Але розмірковувати було ніколи. Треба було поспішати. Мені вже не терпілося скорше побачити свою Галю. Я дихнула на малюнок і мені здалося, що він заворушився.
«Здалося, – подумала я. – Хоча… Мусить же він якось ожити».
– Хай малюнок буде чудом,
А ти стань живим верблюдом.
Я вимовляла ті слова, і сама не вірила в те, що мало статися. Та переді мною оживав верблюд. То була величезна громада з двома горбами.
«Ой-ой-ой! А як же я на того верблюда вилізу? – подумала чи сказала. – Це ж справжня жива гора. Аж страшно».
І верблюд наче зрозумів мої переживання. Він опустився, і я спокійно вмостилася між горбами, ще й поклажу свою примостила. Верблюд піднявся і закрокував.
– Ой, – злякалася я. – А чи ти хоч знаєш, куди нам мандрувати?
– В Африку, – почула я раптом потужний голос верблюда.
– О, то ти й говорити вмієш?
– А хіба ж я гірший за того клаповухого слона? Я все вмію. Твоя розумна доня таким мене намалювала.
– А як океан?
– Ні про що не думай і закрий очі.