– От як говорить. Як по писаному, тихо шепнув гіпнотизер. – І не скажеш, що спить.

          – Ми шануємо тебе, Нептуне. Свята твої святкуємо. Але й ти нас шануй, пакості нам не чини.

          – Я готовий вибачитись перед тобою за пустощі моєї доньки. Найменша вона у мене. Найулюбленіша. Розпустив я її, то правда. Їй дозволяється те, що забороняється іншим. Вона теж по-своєму любить мене. Дуже хотілося їй мені догодити.

Морський цар зітхнув, і це було дивно. І море зітхнуло якось по-особливому.

          – Розумієш… Все своє життя, а живу я вже більше тисячі літ, я мріяв мати сина. А маю самих лише дочок. От і вирішила моя мала пустунка таким незвичайним способом сина мені придбати. Не дивуйся. Дівчисько ще. Їй всього сто п’ятдесят років.

          – Ого!

          – Це для людей ого. А у нас це дитячий вік. Так що вибачай і їй, і мені. Більше ніхто вас не потривожить. У твоїй мушлі, хлопчику, тільки море шумітиме. Більше ніхто в ній не буде називати твого імені, не буде тебе кликати. А мушля гарна. Таких у морі мало. Ти візьмеш її додому на згадку. А щоб твоя дружина, чоловіче, на мене не сердилася, я подарую їй…

Він свиснув. Краби пірнули і винесли чималу скриньку, інкрустовану коштовним камінням. В ній були діаманти, сапфіри, смарагди і дивовижні золоті прикраси.

          – Даремно ти…

          – Не даремно. Жінці таке ніколи не завадить. Нехай не ображається.

          – Але ж я не можу прийняти такий розкішний подарунок.

          – Доведеться. Щоб не образити царя. Не може цар дарувати аби що. Тобі… Прекрасній риболовецькі снасті. Якщо в озері буде хоча б одна рибина, то ти її зловиш.

          – А хіба ти, царю, і прісними водами володієш? Я думав, що ти тільки в морі.

          – Так і є. Але прісними водами володіє мій брат. Інколи він іде мені на поступки. А тобі, хлопчику, таке скажу. Ти будеш моряком. Будеш капітаном водити кораблі по морях. І жоден твій корабель не зазнає трощі. І я завжди гостюватиму у тебе на кораблях. Ну от і все. Будьте щасливі і нас не згадуйте лихом.

Неподалік плавала морська царівна. Вона була сумна. Підпливши до берега, тихо сказала:

          – Я дуже шкодую, що все так вийшло. Мені дуже жаль, що ми з тобою не подружилися. Нам було б цікаво. Дорослі того не розуміють. Ось на тобі на згадку цей кораблик. Він зовсім, як справжній. А ще на тобі мою дудочку. Ти дмухнеш у неї – і я обізвуся до тебе з твоєї мушлі. Я не причиню тобі зла. Це – як спогад. Тільки не кажи про дудочку дорослим. Ну… Прощай.

          Оператори виключили звук. Батько і син солодко спали у своїх ліжках. Поряд лежали подаровані речі. Екран погас. Хлопці витирали змокрілі лоби.

          – Ну все. Ми виконали свою місію.

          – Робота була… Скажімо так: дуже серйозна.

          – Але ж цікава і незвичайна.

          – Як казка.

          – Дякую всім. Розмова буде завтра, бо падаю від втоми. Зараз без гіпнозу засну.

          – А що батько з хлопчиком?

          – Нехай сплять. Нехай відпочивають. А завтра у них розпитаємо, що їм снилося. Путівка у них закінчується. Незабаром вони вже поїдуть додому.

          – А можна спитати? – не втримався котрийсь.

          – Звичайно, можна.

          – А чи той хлопчик колись і справді стане моряком?

          – Отого я не знаю. Час покаже. Я лише скромний гіпнотизер. Не чарівник, не ворожбит. Час покаже. Я радий, що ми допомогли цим людям. А все інше вже від нас не залежить.

 

 

Тринадцята принцеса

Прокинулася моя доня і сказала мені:

– Мамо, я хочу бути принцесою.

– То будь.

          – А можна?

          – А чом би й ні?

          – Я, мамо, буду дуже вродливою.

          – Для того не обов’язково бути принцесою. А до того ж не кожна принцеса вродлива.

          – А як тоді?

          – Помріяти можна. А головне – бути доброю і щасливою.

І лежить, закрившись від мене подушкою,

Чи то принцеса, чи королева.

Вона мріє дружити з Попелюшкою

І мати власного лева.

          – Мамо, – озвалася. – А можна мені помандрувати в Африку?

          – Можна. А чому ж ні? Тільки це дуже далеко. А ще треба добре подумати, на чому ти будеш мандрувати.

          – На слоні. Або на верблюді.

          – А де ж ти візьмеш слона чи верблюда? Хіба в якомусь зоопарку. Але вони, мабуть, не захочуть тобі позичити слона чи верблюда. Це тварини рідкісні, і коштують вони, мабуть, дуже дорого.

          – Ні, мамо, ні. Я собі намалюю.

          – Це ти добре придумала.

          – Слонику, слонику, не тікай. Нехай я тебе намалюю.

          – А звідки цей слоник хоче втекти.

          – З моєї уяви. Я мушу скоренько його намалювати, щоб він не втік.

І донька, ще навіть не поснідавши, взялася малювати слона. Моя донька малювала гарно, я те знала. А головне – вона якось вміла оживляти свої малюнки. Такий талант у дівчинки був. Як це у неї виходило – я не знала. І Галинка не мога мені того пояснити. Але по нашому подвір’ю бігали намальовані нею песики і котики, курочки, гуси та качки. І все те квокало, кудкудакало, кахкало і гелготіло, а горластий півник голосно виспівував своє «кукуріку». Я не дуже й дивувалася.

«Просто дитяча уява, – думала я, – якось переходить на дорослих».

Був у дівчинки талант. Це визнавали всі.

          – От виросте, – казали знайомі, – стане знаменитою художницею.

          – Може стане, а може ні, – сміялася я. – Нехай-но спершу виросте.

От і зараз… Донька, ще навіть не поснідавши, взялася малювати слона. А я дивилася й дивувалася: і як це у неї так гарно виходить? Тільки от…

          – Чому у твого слона такі великі вуха? Мабуть, таки трохи завеликі.

          – Такий слон. Не можуть же бути всі слони однакові.

          – Ясна річ, що не можуть. А чому він білий?

          – Бо це королівський слон. На ньому їздять королі і принцеси. Я ж принцеса.

          – А ти не перестала бути принцесою?

          – Ні, не перестала. Я буду принцесою доти, доки не зустріну свого принца.

          – А потім що?

          – Не знаю. Мабуть, вийду заміж і стану королевою.

          – Ти тільки в Африці не затримуйся довго. Там дуже жарко. Дивися, щоб на сонці не перегрілася.

          – А морозиво там є?

          – Не знаю. Я в Африці ніколи не була.

          – Як? Ніколи-ніколи? А я думала, що дорослі скрізь побували.

          – Ні. То лише діти можуть собі мандрувати куди їм заманеться. А дорослі ні. У них робота, діти. Ну як, скажімо, я могла б кудись помандрувати?

          – А чому б ні?

          – А ти?

          – І я могла б з тобою помандрувати.

          – Це складно. От ти хочеш помандрувати до Африки, а я хотіла б в Індію.

          – Індію? Це теж цікаво. Індія! Священа ріка Ганг!

          – А ти звідки про Ганг знаєш?

          – Не пригадую. Хтось розказував. А може я вже була в Індії. Ага! Була! На білому слоні! І всі мене вітали, бо я вже тоді була принцеса. Мамо, а давай разом помандруємо в Африку, а потім ще в Індію чи ще кудись. Це ж так цікаво.

          – Це складно.

          – Чому? Тебе з роботи не відпустять?

          – Не тільки тому.

          – А чому?

          – Розумієш… Дорослі не можуть мандрувати, скажімо, на намальованому слоні.

          – А чому не можуть?

          – Бо у дітей є своя казка. А в дорослих такої казки немає.

          – Шкода.

          – Ясна річ, що шкода. Але тут вже нічого не зробиш.

          – А може дорослі просто забули свою казку і їм треба її пригадати?

          – Може.

          – Якось треба спробувати.