– Однак треба порадитись.

          – Я спробую.

          І все-таки почали з лікаря. Лікар поставився до тієї історії дуже серйозно. Він попросив у Іванка послухати мушлю. Послухав, скрушно похитав головою, а потім таки порадив звернутися до психолога.

          – На диво у нас працює добрий спеціаліст. Він вам щось порадить.

          Психолог викликав до себе довіру. Був статечний і сивий, до розказаного поставився серйозно.

          – Справа дуже не проста, – сказав він. – Це втручання іншого світу в наш світ. Втручання дуже небезпечне. Ті світи існують паралельно. Вони не мають перетинатися. А тут чомусь…

          – У вашій практиці таке траплялося?

          – Мушу зізнатися: ні. Але ще коли я вчився, нам про такі речі розповідали. Ми тоді собі сміялися: мовляв, казки. А воно… Не зовсім казки. Дуже добре, що ви не пропустили повз увагу. Могло б бути… Отак і стаються всякі випадки. А потім дивуємося, розводимо руками і не завжди можемо проаналізувати, чому так сталося.

          – І що робити?

          – Робити…Вам, тато, неодмінно треба потрапити у сон вашого сина.

          – У сон? А як же це можна зробити?

          – Та от… Будемо думати. Є така сильна річ, як гіпноз. Це ціла наука. Тільки це мусить бути справжній гіпнотизер, а не заробітчанин, котрий практикує на любовних історіях. Є у мене дуже добрий гіпнотизер. Тільки не знаю, чи він погодиться. Справа дуже складна. Гіпноз в наш час наука невдячна. Був час, коли гіпнозом захоплювалися, а потім інтерес до нього впав, і люди переключилися на щось інше, начебто більш прогресивне. А воно… Всяке надбання науки треба берегти і, ясна річ, використовувати, коли є така потреба, на благо людям. Словом, приходьте завтра. Я вас зведу з цікавою і неординарною людиною. Умовлю його, щоб погодився.

          Цієї ночі Іванкові батьки спали неспокійно. Власне, мати зовсім не спала. Іванко у сні посміхався і тримав свою мушлю. Мати хотіла легенько її прибрати, та хлопчик тут-таки прокинувся і захвилювався.

          Вранці Іванко розказував:

          – А я знову бачив ту царівну. А ще бачив золотий човник. Класний такий. Вона мене хотіла на ньому покатати, але я побоявся. Царівна аж розсердилася на мене.

          – І добре зробив, що не погодився.

 

          Гіпнотизер був людиною похилого віку, зовсім сивий, з уважними проникливими очима. Він уважно все вислухав і сказав:

          – У моїй практиці щось подібне було. Та це було дещо інше і стосувалося дорослої людини. Що ж, відкладати не будемо. Сьогодні ж і спробуємо.

 

          Іванко заснув. Тепер треба… Було трохи лячно. Гіпнотизер заспокоював.

          – Нічого страшного. Ми підключаємо апаратуру і будемо за вами спостерігати. Ніяких несподіванок бути не може.

          – Ви чарівник?

          – Не кожен чарівник гіпнотизер, та кожен гіпнотизер це майже чарівник. А зараз… Розслабтеся і закрийте очі. Тепла літня ніч. Тиша.

Шпак і шпачиха

Сплять собі тихо.

Струмочки не дзюрчать,

Чайки не кричать.

Батькова казка

І мамина ласка.

Заснув… Що там на екрані?

          – Море, хвилі…Ану подивіться, чи є у вони у ліжку?

          – Нема. Дивно.

          – Нічого дивного. Так і має бути.

          – А куди вони поділися?

          – Депортувалися.

          – Це дуже серйозно.

          – Серйозніше не буває. Тихо. Просимо нам не заваджати. Ми їх бачимо. Вони стоять на березі моря. Батько тримає хлопчика за руку.

– Дивися, пливе.

          – Хто пливе?

          – Та ж царівна.

          – Яка потвора… Вона не бачить, що її знімають?

          – Ні, вона про таке не знає.

          – Та це ж кіно можна показувати.

          – Ще й як можна. Таких русалок я ніколи не бачив.

          – Це не русалка. Це підводна царівна, дочка Нептуна. Зверніть увагу на її діамантову корону. Вона вся світиться.

          – А перлів скільки.

          – Тихо. Завмерли всі. Включаю звук.

Спершу було чути тільки шум моря. Як у мушлі, тільки голосніше. Хтось хотів щось сказати. Оператор замахав руками і показав на двері. Потім приклав палець до уст, мовляв, треба мовчати. І тоді всі почули її голос, голос підводної морської царівни, дівчини чи русалки.

          – Іванку, пливи до мене. Ну чому ти такий несміливий?

          – Я не вмію плавати.

          – Це тобі так здається. Ти спробуй. Ти тільки глянь, який у мене золотий човник. А веселце яке! Срібне! Цей човник буде твій. І веселце буде твоє. Ну… пливи. Спробуй.

Хлопчик зробив кілька кроків до води, та батько міцно тримав його за руку.

          – Ти куди? Втопитися хочеш?

          – Не бійся. Це люди так кажуть – втопитися. А ти просто будеш жити під водою. Ну… пливи. Або просто заходь у воду.

Хлопчик наче аж прокинувся і злякано закліпав очима.

          – Стій, Іванку, – тихо озвався батько. А потім гукнув на повний голос, наче й не спав зовсім.

          – Свідомість у нього працює, тихо, самими губами прошепотів гіпнотизер.

          – Чого це ти, красуне, зманюєш чужих дітей?

          – А хіба що?

          – А законів хіба ти не знаєш?

          – Я – царівна.

          – То й що?

          – Я сама собі закони встановлюю.

          – Неправда. І царівна мусить коритися законам природи.

          – Я думала… Я хотіла…

          – У тебе є свій світ. От і живи в ньому. А до нашого світу не лізь. Бо накличеш біду. Ану поклич-но свого батька.

          – Та він…

          – Поклич, поклич.

І тут на розмальованому човні, пишний та гордий, виплив Нептун. Борода до пояса, а в ній маленькі рибки заплуталися. Обіч човна плив дельфін, морський котик і два велетенських краби. Аж дивно було, що такі водяться. Нептун приплив до берега.

          – Ти кликав мене?

          – Кликав. На царівну твою хотів скаржитися. Навіщо вона мого ще малого сина намовляє жити у вас під водою, обіцяючи йому всяку всячину, цікаву для хлопчика? Чи це пристало царівні?

          – Пустунка вона. Не зважай.

          – То нехай собі пустує у вашому світі, а в наш нехай не заходить. Сина мені збаламутила, моя дружина заледве з розуму не зійшла. Я втратив спокій, мусив до людей по допомогу звертатися. Хіба ж таке припустимо?