Мушля
Чоловік, жінка і їхній семилітній хлопчик відпочивали на березі Чорного моря. Коли зайшла мова про відпочинок, їм радили відпочивати «дикунами».
– Ну побудете трохи без комфорту. Так зате дешевше.
Радили навіть, куди краще поїхати. Але Макар Іванович стояв на своєму.
– Ні вже. Тільки в санаторій. Що це за відпочинок, коли жінка буде по базарах бігати та їсти готувати? Тоді вже краще вдома сидіти.
Наталія Петрівна погоджувалася з чоловіком.
– Але ж дорого, – зітхала.
– Нічого. Потягнемо, – казав Макар Іванович. – На те я цілий рік працював.
І от тепер вони відпочивали і не клопоталися ні з житлом, ні з харчуванням. Купалися, вчили малого плавати, а потім ніжилися на піску під палючим промінням південного сонця. Дув легенький вітерець, бавився собі з хвилею, та прохолоди не приносив. Було спекотно. Рятувала тільки вода.
– Благодать, – розімліло сказав чоловік.
– Благодать – то благодать, але дивися, щоб ти не згорів. Спина червона. Воно ніби й не помітно, а згоріти легко можна.
– Я не згорю. Ти краще за малим дивися. Щось він принишк.
– В піску шпортається. Треба і його під тент загнати. То наша біда: вже як дорвемося до сонця, то не знаємо міри.
– Бо рідко на морі буваємо.
– Однак треба вважати. От я тобі обіцяю, що ти будеш облазити. Ще й як будеш. А перед тим ще й намучишся.
– Не псуй мені кайфу.
– Буде тобі кайф, почекай.
Чоловік таки встав і пішов під тент.
– Іванку, що ти там? Ти теж іди під тент. Бачиш, тато пішов?
– Мамо, ось що я знайшов, – вже біг до матері хлопчик, тримаючи в руках знахідку.
– Що це?
Мати взяла до рук.
– Мушля.
– Але яка мушля. Я ще таких не бачив.
– Так… Мушля і справді незвичайна. Наче ручної роботи. По ній аж наче золотий візерунок. Дивовижний витвір природи. І чого тільки море не винесе, чого тільки не придумає.
– А хіба море думає?
– Ну… Так кажуть.
– Я заберу її додому.
– Добре. Забереш. А зараз йди під тент, бо згориш.
– Як це – згорю?
– А так, що спина буде пекти. І руки, і стегна. Іди до тата.
Хлопчик взяв свою мушлю і побіг хвалитися татові.
– Гарна знахідка, – похвалив тато. – Я такої ще й не бачив. Це тобі море подарувало. А тепер приклади мушлю до вуха – і ти почуєш, як шумить море.
– О, і справді шумить.
Хлопчик прислухався. Крізь шум моря він почув ніжний дівочий голос. І той ніжний дівочий голос вимовляв його ім’я.
– Іванку, Іванку, – чув хлопчик крізь шум моря. Він відклав мушлю, а потім знову приклав її до вуха.
– Тату…
Голос у Іванка був наче трохи переляканий.
– А там… Хтось кличе мене.
– Де кличе?
– В мушлі.
– Не фантазуй.
– Я не фантазую. Ось на, послухай.
Батько й собі приклав мушлю до вуха. На обличчі подив. Потім тримав у руках і ошаліло дивився на дивну знахідку сина. І знову прикладав її до вуха. І знову крізь шум морських хвиль чув ніжний дівочий голос.
– Іванку, Іванку, – вимовляла якась істота. А може це вітер у мушлі так дивно виспівував?
– Ні, це не вітер. Не міг би вітер так виразно вимовляти ім’я мого сина. Це дівчина.
Пішов показати дружині.
– Дивися, що наш Іванко знайшов.
– Мушля. Цікава така. Я бачила.
– Бачити – то одне. А ти ще послухай.
І він приклав мушлю жінці до вуха.
– Я знаю, море шумить.
– А ти слухай, слухай.
У жінки на обличчі переляк.
– Що це?
– Не знаю.
– Якась дивина. Чаклунство яке чи що. Я казала б кинути ту мушлю у море.
– Але ж ти собі уявляєш, як малий буде за нею плакати? Це ж його знахідка.
– Поплаче – та й перестане. Це якась небезпечна знахідка.
– Я б так казав. Нехай поки що бавиться. А додому ми її брати не будемо.
І віддали мушлю малому. А він вже слухав її та й слухав. Йому подобалося, що в мушлі дівочий голос повторював та й повторював його ім’я. тепер Іванко не бавився нічим, а тільки слухав та й слухав свою мушлю.
– Чи не забагато він її слухає? – турбувалася мама.
– Та нехай слухає, доки не набридне, – спокійно казав тато.
Та Іванкові не набридало. І це вже скидалося на якусь дивну залежність. Навіть лягаючи спати, хлопчик слухав свою мушлю, а потім поклав її біля подушки.
А якось вранці, прокинувшись, Іванко розказав:
– Я вже знаю, хто мене в мушлі кличе.
– І хто ж тебе кличе? – прибравши веселого тону, поцікавився батько. А мама вся якось дивно напружилася. Її це не на жарт турбувало, і вдавати з себе байдужу вона не могла.
– Підводна морська царівна. Дочка Нептуна.
– А звідки ти знаєш?
– Вона мені приснилася.
– Як саме приснилася?
– Снилося, що я стояв на березі моря, а з води вийшла вона, підводна морська царівна.
– І яка ж вона?
– Гарна. Наче дівчина. А наче й не дівчина. Лице у неї дівоче і волосся в неї розпущене. Має руки і ноги, але є у неї і хвіст. Як у русалок. І потужні плавники. Та ще вся вкрита риб’ячою лускою. На шиї у неї перли. Багато перлів. На голові діамантова корона.
– То це потвора якась. Такої можна злякатися. Ти не злякався?
– Ні, тато, не злякався. Вона гарна.
– Ну що в ній може бути гарного?
– Не знаю. Знаю тільки, що я не міг від неї очей відвести.
– І вона тобі щось казала?
– Так, казала. Так, наче співала.
– І що ж вона тобі казала?
– Іванку, – каже, – чому ти до мене не йдеш? Я тебе кличу, кличу, а ти не йдеш.
– Я не знав, що це ти мене кличеш.
– А тепер знаєш. То пливи зі мною.
І простягнула до мене руки.
– Вкриті риб’ячою лускою?
– Так.
– Брр! Я б і сам злякався.
– А я не злякався. Я все дивився та дивився на неї. А вона вся світилася, як з фосфору. Пам’ятаєш, ти колись мені розказував, як фосфор світиться?
– І що вона?
– Пливи, – каже. – У нас під водою так цікаво. Ти будеш кататися на дельфіні. А ще я осідлаю тобі велетенського краба.
– Краби щіпаються, – кажу.
– Ні, цей не буде щіпатися. Це буде твій краб.
– Приручений?
– Ну… Майже приручений. А ще я подарую тобі золотий човник і срібне веселце. Гасатимеш по всьому морю. І ніяка буря не буде тобі страшна. Бо мій батько – Нептун, морський Бог і цар. Його всі бурі і шторми бояться і слухаються.
– А ти? Ти його не боїшся?
Засміялася. І море засміялося.
– Я його улюблена донька. Він виконує всі мої примхи.
– Як це?
– Ну… Робить все, що я хочу. Пливімо.
– Але ж… Там не буде ні моєї мами, ні мого тата.
– Не буде. А навіщо вони тобі?
– Як це навіщо? Я без них не можу. Я за ними буду плакати.
– Ти їх забудеш. Бо що вони? Іванку, не роби того, не йди туди… Я знаю. А тут ти будеш робити все, що тобі захочеться. Пливімо.
– Але ж… Я плавати не вмію.
– Вмієш. А ти спробуй. А я тобі допоможу. Ну…
– Ні, я боюся. У тата і мами треба спитатися.
– А що в них питатися? Вони не дозволять. Пливімо.
– Ні, я боюся.
Розсердилася царівна. Розсердилося море. Заштормило, забилося об берег. І я прокинувся.
– Гарна казка тобі наснилася, сину, – спокійно резюмував тато.
– Гарна і небезпечна, – занепокоїлася мама.
– Тепер і я бачу, що небезпечна, – почухав потилицю тато.
– Це не казка була, не казка, – втрутився Іванко. – Це був сон, але наче сон наяву.
– Ну гаразд. Іди бався.
А коли хлопчик вийшов, батьки занепокоєно глянули одне на одного.
– Ну… Що робити будемо?
– Не знаю. Треба з кимось радитися.
– А з ким? Засміють. Скажуть: мало що дитині насниться. Не можна дитячі сни сприймати в серйоз.
– Може ж не всі так скажуть.
– Може й не всі. А чи допоможуть?
– Будемо думати.
– А як на мене, то я б казала так: кидаймо те море та й їдьмо додому.
– Так ми свою дитину не захистимо. Треба щось інше…
Цього дня вони на море не ходили, хоча Іванко дуже просився.
– Такий гарний день, а ми не йдемо на море, – канючив хлопчик. – Вам не шкода?
– Шкода, – казала мама.
– Але від моря час від часу треба відпочивати.
– А хіба від моря можна втомитися?
– Звичайно. Ще й як можна. Від моря, від сонця.
– Я б від моря ніколи не втомився. Це ж море! І в нас його немає. Шкода. А може все-таки підем. Там на мене царівна чекає.
– У царівни і без тебе повно клопоту. Вже так і чекає. Приснилася – та й забула.
– Ні, не забула.
І хлопчик увесь час носився зі своєю мушлею. А батьки переживали не на жарт.
– Добре, що ми відпочиваємо в санаторії, а не «дикунами».
– А я була проти санаторію. Хоча мотатися по базарах, журитися, чим вас нагодувати – це не відпочинок.
– Я так і казав. А ще з дитиною.
– А ще добре, що ми на Іванка путівку взяли. А була думка – якось так… Попри нас. Ні, коли їдеш відпочивати з дитиною, економити не можна.
– Звичайно. Я от думаю: чи не звернутися з нашими проблемами до лікаря?
– А може навіть не до лікаря, а до психолога. Мусить же бути психолог у санаторію. Тепер це модна професія. Та чи не піднімуть вони нас на сміх? Скажуть: дитині сон приснився, а вони розвели…