Король трохи розгубився від такої принцесиної зухвалості, та був окрилений своїм успіхом.

• Ти, принцесо, даремно так зневажливо себе поводиш. Все-таки ти моя полонянка. Однак я тебе не скривджу. Ти будеш жити у мене в пошані, як личить принцесі. Я візьму за тебе великий викуп.

І до свого знатного супроводу: це донька короля Яроша, з яким я воюю. Тільки як вона опинилася на моїй території? Мені просто поталанило. Я за неї візьму… О, тепер мені не доведеться воювати. Тепер за свою доньку король Ярош сам віддасть все, що має. І свої землі зі стадами, і своїх людей, котрих я оберну на рабів. А йому поверну його чарівну принцесу. Нехай має і нехай живе в нужді.

Один вельможа з його знатного супроводу запитав:

• А що, коли король Ярош не погодиться все віддати за дочку?
• Погодиться.
• А що, коли не погодиться? Всяко буває. Викуп дуже великий.
• Але ж принцеса! Та ще й яка! Ви ж тільки гляньте.
• І все-таки. Що буде з принцесою, якщо король не погодиться дати за неї такий вбивчий викуп? Це ж втрата всього королівства.
• Мене це не обходить.
• Може й не погодитися, – підтримав ще хтось із вельмож. – Пожертвує дочкою, та врятує королівство.
• Думаю, що Ярош так і зробить.
• І що тоді буде з принцесою?
• Шкода. Дуже гарна. Якби я мав сина…
• Якби я був хоч трохи молодший…
• Таку не стратиш. Рука не підніметься.
• А я й не збираюся її страчувати. Це було б занадто просто. Тоді всі співчували б Ярошу. Ах, який бідний король! Який жертовний! Пожертвував принцесою за порятунок свого королівства! Ні, я зроблю так, що він все життя буде лікті кусати. Я принижу його так, як ще не принижували жодного короля.

Всім стало цікаво, і вони під’їхали ближче до короля.

• Я віддам її заміж за свого пастуха. Ей, хлопче, підійди-но сюди.

Хлопець підійшов, схилившись у поклонні.

• Ти хочеш женитися на принцесі? Он бачиш, яка гарна?
• Та… я ще замолодий женитися. Але… як накаже ваша величність.
• А без наказу ти нічого не можеш зробити?
• Без наказу я міг би, ваша величносте, вирятувати з полону вашу чарівну полонянку. Але я не маю зброї.
• Ого! – загукали довкіл.
• Такий малий, а вже такий сміливий.
• І зовсім не боїться короля.
• Справжній лицар.

«Як же він схожий на Миколку, – вже вкотре подумала Олеся. – Точнісінько Миколка. І очі такі ж. Тільки одяг…»

• Я милую тебе, юначе, – розгублено сказав король – я навіть не накажу відшмагати тебе різками за твою зухвалість.
• Ви спитали – я чесно відповів.
• Ти сміливий, визнаю.
• Такого хлопця нагородити треба, ваша величносте.
• Буде йому нагорода. Неодмінно буде. Якщо проявить себе. А поки що… Іди, хлопче, до своїх обов’язків і думай про принцесу.
• Я про неї думатиму вдень і вночі.

«Миколка! Точнісінько Миколка, – не переставала думати Олеся. – І чуб його. Миколка! І, дивна річ, я зовсім перестала боятися. Як він сказав?

«Я думатиму про неї вдень і вночі». Ото хлопець! Я знаю: коли що, то він мене порятує».

І вона ще раз гордо глянула на короля.

• А ти, принцесо, не бійся, чи гостею, чи полонянкою, ти житимеш у мене в пошані, аж доки твій батько король Ярош не погодиться дати за тебе викуп, гідний принцеси і такої красуні, як ти.
• Він не погодиться.
• Чому не погодиться? Хіба він тебе не любить?
• Мій батько любить мене, дуже любить. Але свій народ любить більше. Він не вартував би моєї поваги, якби заради мене занапастив би свій народ.
• О-о, – загули довкіл.
• Принцеса гідна донька славного короля.
• Таки жаль, що я не маю сина. Він тут-таки попросив би її руки.
• А мені жаль, що я хоч трохи не молодший.

«Олеся! Достеменно Олеся, – думав пастух, що так скидався на Миколку. – Тільки як же їй допомогти? Як її вирятувати?»

• Я негайно шлю гінця до короля Яроша, щоб домовитися про викуп. А тебе, принцесо, прошу до палацу.

«Що ж робити? – гарячково думала Олеся. – Справа набирає небажаних обертів. Це вже далеко не іграшки. Я ніяк не можу втручатися в історію тих двох королівств. А що, коли король Ярош погодиться на викуп? Я ж не знаю його намірів. Зате я знаю одне: коли вже я піду до палацу, звідти мене вже ніхто не випустить. А як я тоді повернуся додому? Що ж робити?»

• Ходімо, принцесо.
• Не піду.
• Як це не підеш?
• Отак. Дуже просто. Не піду – і все.
• Ти змусиш мене застосувати до тебе силу.
• Звичайно, звичайно. На це тебе вистачить. Тут розуму великого не треба.
• Та як ти смієш?
• Смію, бо я – принцеса.

І в найкритичніший момент з’явився дідусь-карлик зі своєю машиною часу. Дуже вчасно з’явився. Ніхто нічого не розумів. Всі ошелешено дивилися на небачену з’яву.

• Сідай, Даяно, – гукнув дідусь. – Сідай скорше.

Олеся-Даяна заскочила в кабіну.

• І Миколку візьмемо?
• Так це Миколка?
• А ти хіба не впізнала?
• Я… майже впізнала. Він дуже схожий на Миколку.
• Схожий! Бо то і є Миколка. Сідай, Миколко. Скорше. Допоки вони не похопилися.

Миколка сів, і вони зникли з-перед очей ошелешеного короля Крека та його придворних. Потрохи оговталися. Зітхнули з полегшенням. Раптом принцеса Олеся-Даяна похопилася і заледве не вхопила дідуся за рукав, забувши, що він за кермом не звичайної машини, а машини часу.

• Чого тобі, принцесо? – сердито гарикнув дідусь.
• Я хотіла… мені конче треба до батька мого заїхати, до короля Яроша.
• До батька? Ти вважаєш, що ти й справді принцеса?
• Принцеса чи ні, а король Ярош, доки я була тут вважався моїм батьком. Я мушу…
• Дурниці! Ти, напевно, думаєш, що ми на таксі. А ми вже півстоліття проїхали. Що нам тепер? Вертатися чи як?
• Доведеться повернутися.
• Це ж тобі не таксі, а машина часу.
• Тим паче.

Було видно, що дідусь сердиться. Він щось там натиснув – і машина невдоволено заскреготала.

• Якщо ми зараз зіб’ємося з курсу і опинимося хтозна-де, то будеш винна ти, принцесо.
• Добре, буду винна я. Але я мушу.

Та пізно було щось казати. Вони були біля палацу короля Яроша. Їх привітно зустрічали. Король і королева з принцесами радісно обнімали гостю. Була тут і принцеса Даяна, як дві краплі води, схожа на гостю.

• Ой, – здивувалася королева, – вас дві? Як сестрички-близнючки.
• Я вам зараз все поясню, – сказала Олеся. Та й затнулася, бо зрозуміла, що розповідати цим людям про машину часу – це смішно. Вони нічого не зрозуміють.

«А як же ж їм?..»

• Король Скрек подумав, що я – принцеса Даяна.
• Я б і сама так подумала, – засміялася королева.
• А я не принцеса. Я дівчина Олеся з далеких країв. Я хотіла вам розказати… Король Скрек хотів полонити мене і вимагати за мене від вас великий викуп, ледве не все королівство.
• Дурень він, дитино. От що я тобі скажу.
• Я й сама так думаю. Та хотіла вам сказати: ні за що на світі, що б не трапилося, не погоджуйтеся давати йому викуп. І ще: пильнуйте своїх принцес. Не відпускайте їх нікуди.
• Дякуємо тобі, добра дитино, – лагідно сказав король. – У тебе добре серце. Проходьте до палацу, гості дорогі.

(В бік Миколки):

• А це твій паж?
• Ні, це просто Миколка.
• Просто Миколка. Дуже славно. Розумію. Проходьте.
• Дякуємо вам. Але ми мусимо їхати. Нам треба поспішати.
• Розумію. Справи. Вітання вашому батькові королю… не маю честі знати, як величати його.
• Мій батько не король.
• Не король? Зрештою, це не так важливо. Однак йому вітання.
• Дякую. Мій одяг…
• Ваш одяг прекрасний. Як у нашої Даяни. Він вам дуже личить. А на довершення… Даяно, подаруй принцесі… не маю честі знати ваше ім’я.
• Я – Олеся.
• Ах, так, Олеся! Прекрасне ім’я. Подаруй, Даяно, принцесі Олесі скриньку з коштовностями. Нехай наша гостя про нас пам’ятає і ще приїжджає до нас. Тільки надовше.