Мрійниця

Коли народилася Олеся, бабуся-повивальниця мамі сказала:

– Дівчинка! Красуня! Буде велика мрійниця. Через ті її мрії будете ви мати з нею багато клопоту. Та все буде гаразд. Добра і щаслива дитина народилася. Хай росте здорова вам на втіху.

– Хай росте здорова, – як відлуння, повторила мати.

І Олеся росла. Булла невеличка на зріст, худенька, зате жвава і дуже гарна. Їй пророкували, що буде вона фотомоделлю або кінозіркою. Та Олеся росла собі і мріяла. О, мріяти вона любила. Мрії у дівчинки були незвичайні. Вона мріяла про те, щоб якось перенестися в інше століття або навіть на кілька століть в минуле чи майбутнє – це вже було не так важливо. Головне – подивитися, як живуть чи як будуть жити люди. Своїми мріями Олеся ні з ким не ділилася. Не могла поділитися. Дівчинка боялася, що з неї просто будуть сміятися. От котик Васько – то інша річ. З ним можна поділитися найпотаємнішим. Він не розкаже нікому.

• Розумієш, котику, це було б так цікаво: перенестися в інше століття. В минуле чи в майбутнє. Однак цікаво. Мені кажуть, що це казка. А чому неодмінно казка? А що, коли хтось придумає, а може вже придумав, машину часу? А з мене сміються і кажуть, що це фантазія. Сьогодні фантазія, а завтра – реальність. Так буває завжди. Нехай собі сміються. А я однак буду мріяти. І ти зі мною. Правда, котику?

Котик слухав і муркотів. І від того його муркотіння ставало гарно і затишно.

• Хіба ще Миколка. Він теж мрійник. Як і я. Цей сміятися не буде. Та він хлопець. Десь там бігає собі з хлопцями. А коли таке випаде, що удвох зустрінемося, то нам і дня мало: мріємо собі про всякі дива, і ніхто ні з кого не сміється. Ні, таких хлопців, як Миколка, більше нема. Та й дівчат таких нема. Один тільки Миколка. Ото хлопець!

 

Якось, коли Олеся сиділа в садку, перед нею звідкись, наче нізвідки, вигулькнув дідусь, старий-престарий, весь сивий, з довжелезною бородою, а сам маленький такий, не в образу кажучи, як карлик. Дівчинка спершу злякалася, а потім подумала собі:

«Чого боятися? Я ж у себе в садку. Коли що – то й маму можна гукнути. Та у мене, мабуть, більше сили, як у того дідуся».

Та й заспокоїлася.

• Привіт, мрійнице, – привітався дідусь.
• Доброго здоров’я, – відповіла Олеся. – А звідки ви знаєте, що я мрійниця?
• Хіба ж не так?
• Так. Але звідки ви знаєте?
• А я про тебе все знаю. Мені котик Васько розповів. Тільки не свари його за це. Ми з ним давні друзі. Мені можна розповідати. Я можу допомогти тобі здійснити твої мрії.
• Ви чарівник?
• Ні, я мрійник і фантазер, як і ти. Тільки у мене досвіду більше. Відкрию тобі свою таємницю. Я придумав машину часу. Це не казка, не фантастика, а справжня машина часу. Мало того, що я її придумав, я її ще й випробував. Ризикував, звичайно, але, як бачиш, повернувся. А от тепер пропоную тобі. Хочеш – перенесешся в минуле, а хочеш – в майбутнє.

Олесі стало лячно. А що, коли вона не повернеться? Васько теж хороший! Ніколи навіть не заїкнувся, що має такого приятеля. І що їй тепер робити? І лячно. А що, як не повернеться? Але ж помандрувати так хочеться.

• Думай, Олесю. Другої такої нагоди може й не бути. Повернення гарантую. Думай.
• А в мами спитатися можна?
• Ні, Олесю. По-перше: мама тебе нізащо не відпустить, по-друге: тоді це вже не буде таємницею, а по-третє: мене можуть притягнути до кримінальної відповідальності за викрадення дітей і ще за бозна-що. Сама поміркуй: мені це ні до чого. Просто кіт Васько за тебе просив, а ми з ним давні друзі, і я не міг йому відмовити. Так що вирішуй, Олесю. Як хочеш.
• Ну що ж робити? І лячно, і хочеться. Ой, як же хочеться. Коли ще така нагода випаде? А-а, їдемо. Що буде, те й буде.
• Молодець. Ти відважна дівчинка.

Дідусь-карлик дістав якийсь пульт, щось натиснув – і тут майже безшумно з’явилася машина часу. Це була невелика закрита кабіна з двома кріслами: для водія і пасажира, та ще з цілим рядом всяких кнопок, коліщаток і тумблерів. Аж не вірилося, що це і є те омріяне диво техніки.

• Сідай. І куди ми вирушимо: в минуле чи в майбутнє.
• Та от думаю. Мабуть, в минуле. Про минуле я хоч щось знаю, хоч щось можу передбачити. А про майбутнє я нічого не знаю.
• Як хочеш. Мені однаково. В минуле – то й в минуле. Їдемо.

Олеся аж очі заплющила. Та подорож тривала недовго. Незабаром машина зупинилася і кабіна відчинилася. Дідусь сказав:

• Все. Приїхали. Виходь. Ми у полі. Он пастух череду пасе. А он неподалік на пагорбі королівський палац видніється. Місце гарне. Я більше нічого не знаю. Навіть не знаю, яке це століття. Розберешся. Ну, бувай. Я за тобою приїду.

І зник. Олеся зосталася сама. Глянула на хлопця-пастуха. Це був навіть не хлопчик, а ще безвусий юнак, що не без цікавості дивився на гостю. Він не знав, що вона з майбутнього, та все ж йому було цікаво.

«Як він схожий на Миколку, – подумала Олеся. І чубчик його».

Та заговорити одне з одним вони не зважилися. Тільки дивилися одне на одного.

          Невдовзі показався король і його знатна свита.

«Отой весь в парчі і в золоті, мабуть, король, – подумала Олеся. – А інші… то його супровід. Особи знатні і вельми поважні. А ще… слуги і охорона. Ого скільки їх! А коні які!»

          Прямують до неї. Король, не злазячи з коня, спитав:

• Як тебе звати, принцесо?

Принцеса? Вона – принцеса? Тільки тепер Олеся глянула на себе. Глянула – і здивувалася, аж обімліла. Вона теж вся була у парчі і в золоті. На шиї перли, на пальцях персні, на руках браслети. Все те блищить, переливається. Дзеркала не було, та Олеся відчувала, що вуха їй відтягують важкі, мабуть, дуже коштовні, сережки. В Олесі такого дива ніколи не було. На голові теж Олеся відчувала якусь прикрасу. Теж, ясна річ, коштовну.

«Мабуть, діадема, – подумала Олеся. – Такі у принцес я не раз бачила. Що ж тоді виходить? Я і справді принцеса?»

Та на неї дивився король. Він у неї про щось питав, і треба було йому щось відповідати.

• Чого ти мовчиш, принцесо? Король Крекс з тобою розмовляє. Мовчати – це в решті-решт неввічливо. Чи тебе при дворі етикету не вчили? Хоча твій батько… пхе! Про етикет міг нічого і не знати. Хіба ж то король?

І раптом, такого з Олесею ніколи не було, дівчина гордо підняла голову і без страху перед королем відповіла:

• Мене звати Даяна. А про мого батька ви не смієте говорити непоштиво. Це король гідний. Він сміливо боронить своє королівство.
• О-о, – загули довкіл. – Це справжня принцеса.
• За таку дочку й не соромно.

«І звідки я це все знаю? – подумала Олеся. – Але ж знаю. А звідки на мені цей одяг, ці коштовності? Дива!»

• Відведіть її до палацу, – сказав король.
• Ніхто не сміє до мене доторкнутися. Я сама піду. Якщо захочу. Я хоч і полонянка, та не рабиня. Я принцеса, дочка славного короля Яроша. Мій батько – справжній лицар. Він жінок і дітей в полон не бере. Він з ними не воює, як декотрі.
• О-о, – знову загули довкіл.
• І ти не боїшся зі мною так розмовляти? – здивувався король.
• Не боюся. Я нічого не боюся. В мені тече кров мого батька і живе лицарський дух. Дайте мені лицарський обладунок – і я вам покажу, на що я здібна. Мене при дворі не тільки етикету вчили. Дайте мені лицарський обладунок – і я вийду на герц проти будь-кого з вас. Хоча… хіба ж ви лицарі?

Пастух ошелешено дивився на принцесу і думав:

«Як же ж вона схожа на Олесю. Принцеса, ясна річ. Одяг і все таке… Однак… Як же вона схожа на Олесю».