Мельниківна

На березі річечки Кривульки млин стояв. А в тому млині мельник господарював. Чоловік статечний, спокійний, ні з ким не сварився, нікого не кривдив. Дід його мельником був, прадід, кажуть, теж мельникував. Батько вчив його:

• Нікому кривди не роби – то й тобі кривди не буде.

Є такі балачки, нібито мельники з нечистою силою знаються. В їхньому роду такого не було. З Богом жили. І добре їм водилося. Хоч річечка Кривулька і невеличка була, та млин крутила справно. А що мука з того млина найбіліша була, то приїжджали до них молоти і з сусідніх сіл. То ж мельник мав непоганий заробіток, годував себе і свою родину та й донці на посаг дещо відкладав. А треба вам знати, що мельникова донька була така гарна, що кожен з парубків мав за щастя, коли Галина мельниківна лише гляне на нього, а ще коли усміхнеться, то парубок цілий день ходить, як заворожений. Та Галина не дуже по хлопцях розглядалася, бо любила Івана, бідного рибалку. То був дужий красень, не ледачий, не баламут, чесного роду. Восени думали й побратися. Мельник не заперечував, бо Іван був парубок порядний, роботящий, жодну дівчину не звів. А головне те, що дочка любила його. Бо неволити свою улюбленицю, аби вийшла за нелюба, батько б не став. А при млині дужі чоловічі руки ой як потрібні були. Так собі роздумавши, готувалися до весілля

          Та тут несподівано халепа вийшла. Якось побачив Водяник, а ви знаєте, що в кожній річці, якщо вона трохи більша від калюжі, свій водяник живе. Так-от, побачив водяник красуню мельниківну та й закохався в неї. Якось увечері підстеріг він мельника у млині самого. Мельник все приводив до ладу та й збирався йти додому, коли побачив водяник мельника та й підсипався до нього.

• Здоров був, чоловіче добрий.
• Здоров був і ти, коли не жартуєш.

Та й дивиться на потвору, що невідь-звідки взялася перед ним. Аж острах взяв бувалого в бувальцях мельника. Перед ним була постать, схожа на людську, але шалено потворна, обросла шерстю і закудланими патлами, з бородою і хвостом, ногами і ластами. Замість рук у нього були довгі загребущі лапи з кігтями. Мельник хотів перехреститися, та чомусь рука не знімалася. Водяник захихикав.

• Даремна справа. Я таке передбачив. А тому… Давай поговоримо. Чи не здається тобі, мельнику, що ти мені дуже заборгував?
• Ні, не здається. А що я тобі заборгував?
• Млин твій з діда-прадіда стоїть на тому місці.
• Стоїть. То й що?
• А те, що твій батько, дід і прадід час від часу кидали щось на утримання мого підводного царства.
• Не чув про таке. Ні мій батько, ні дід, ні прадід мені про таке не казали.
• А мали б сказати.
• Мені лише казали, щоб я не знався і не водився ні з якою нечистою силою.
• То це я, по-твоєму, нечиста сила?
• А хто ж ти такий? Христа ж на тобі нема.
• Не нагадуй. Не кажи того слова.

Клацнули щелепи, засмикався хвіст.

• Ти не панікуй. Якщо так було заведено, то і я якусь дещицю вділю тобі. Хоча хвалитися великими прибутками не можу. Бо їх нема. Люд тепер бідний. Ти й сам те добре знаєш. Та, якщо є така потреба, то…
• Така потреба є. І боргів у тебе переді мною набралося чимало. Не відкрутишся і не відкупишся. Бачив я, доньку гарну маєш. Думаю так, що доведеться віддати її мені за дружину. Бо інакше від твого млина тільки цурпалки залишаться. Породичаємося – і будеш собі далі мельникувати, доки здужаєш.

Глянув мельник на Водяника – і похолов. Це такій потворі мав би він віддати свою красуню дочку? Ні. Краще вже він залишиться без млина. Та може ще можна якось… Та злість у ньому закипіла, і мельник не втримався на дипломатичному тоні.

• Ах, ти ж, свиняче рило! І ти посмів мені таке казати? Завтра ж прийде священик з хрестами та корогвами, освятять воду в річці – і гаплик вашій чортовій челяді. Що ти на те скажеш?
• Нічого не скажу. Та краще нам не сваритися і жити в злагоді, як досі жили. Та дочка в тебе…
• Знаєш, у мене донька дуже норовлива. Всі гарні дівчата такі. Коли щось не по ній, то начувайся. Всім перепаде на горіхи.
• На горіхи – це як?
• А так, що й твої ласти обірвати може. І хвіст заодно.
• Ого!
• А ти думав! Всі парубки її бояться. Тому досі й заміж не вийшла.
• Як стане моєю дружиною, я її присмирю.
• Але ще треба, щоб вона стала твоєю дружиною. А це не так просто, як ти собі думаєш.
• А що для того треба?
• Її згода – от і все.
• А що треба, щоб вона погодилася?
• Ну, найперше, так у нас заведено, наречений мусить придбати дівчині гідний подарунок. Дівчата, знаєш, вони такі.
• Що ж, спробую.
• То пробуй.

На тому й розійшлись.

          Сумний прийшов мельник додому. Спершу й розказувати не хотів, що його печалить. Та мусив таки розказати. Куди мав подітися? На диво Галя з того тільки собі сміялася.

• О, мій Іван такого йому перцю задасть, що у нього й охота до сватання пропаде. Але нехай для початку принесе мені подарунок. Побачимо, чим він мене здивує.
• На якого лиха тобі його подарунки?
• Ні, це ж цікаво. Це неймовірно цікаво.

Наступного дня Галя прийшла до річки на умовлене місце. Батько її саму не впустив. Пішов з нею. Бо хто знає, що прийде до голови тій потворі. Та ще й переживав, аби донька не злякалася, таке страховисько побачивши.

          До берега підплив Водяник і вручив дівчині перстень небаченої краси. Мельник бачив, як  спалахнули доньчині очі. Бо ж яка дівчина не любить коштовності? Та Галя призирливо пирхнула:

• З якої потопельниці зняв?
• Не вгадала. Цей перстень старовинний. Колись принцеса Конігунда пливла на човні по нашій річці і загубила цей перстень.
• Принцеса? Плавала по нашій калюжі? Ну гаразд. Зроблю вигляд, що я тобі повірила. Беру цей перстень. Може котрась із таткових служниць буде носити. А ти придумай щось краще.

Наступного разу Водяник подарував дівчині золоте намисто, в якому подекуди переливалися смарагдові камінці. То була річ надзвичайно гарна. Однак дівчина і цього разу невдоволено скривилася.

• Може і це намисто носила колись принцеса Конігунда?
• Може й носила. Не знаю. Але до мене воно потрапило з золотої скриньки графині Розамії.
• Ого! А де ж та золота скринька? Може б я і від неї не відмовилася.
• Нажаль, нема золотої скриньки. Її течією знесло.
• Шкода.
• Я ще пошукаю. Аби ти тільки…

Галині жаль стало бідного водяника. Хоч він і потвора, однак жаль. Сидів би вже собі у своєму баговинні зі своїми потопельницями. Так ні! І він у парубки! Дівчину йому захотілося! Молоду і гарну! Хтось би може злакомився на його скарби. Але ж тоді треба сидіти з ним у його баговинні. Тоді навіщо ті коштовності?

• Послухай, Водяниче. Я можу повернути тобі твої коштовності, бо заміж за тебе я не піду.
• А золота скринька?
• Даремна справа. І золота скринька не поможе. Я люблю рибалку Івана. За нього я і заміж піду.
• У-у-у, – завив водяник. – Бідний я та не щасливий.
• Не вий! Людей перелякаєш.
• Рибалка Іван… а якщо я його втоплю?
• Тоді я вискубу твою бороду, обірву хвіст і повириваю твої ласти.
• Батько казав, що ти це можеш.
• Батько правильно казав. Я тобі ще не таке скажу. Будеш робити пакості – прийде священик з хрестом, люди з корогвами, освятять воду в річці – і тоді мусиш ти зі своїми потопельницями іншого місця собі шукати.
• Не роби того. Я тут віками живу.
• То не в’язни до мене.
• Слухай. А не міг би я з тим рибалкою Іваном якось… Позмагатися?
• Міг би. А чому ж ні?
• А в чому ми могли б змагатися?
• Не знаю. То треба з Іваном говорити.
• Нехай прийде завтра о цій порі. І ти приходь. А я тим часом спробую золоту скриньку пошукати.
• А ти вити не будеш?
• Не буду.
• Ну гляди.

 

Наступного дня Іван з Галиною прийшли на берег річки. Тут і водяник не забарився.

• Знайшов, – вигукнув він. – Я знайшов золоту скриньку графині Розалії. Бери. Вона твоя.
• Мені якось не з руки брати від тебе такі подарунки. Я ж не збираюся за тебе заміж.
• Однак бери. Мені буде приємно, що я хоч чимось тобі прислужився. Бо, якщо подумати, то навіщо все це мені у моєму баговинні?

Відчинила Галя скриньку, а там – цілий скарб: і персні, і намисто, і браслети, і діадеми.

• Ні, я не можу від тебе такі коштовності прийняти. Це ж чуже.
• Графиня Розалія жила півтора століття тому, її давно вже нема. І її спадкоємців також. За ту скриньку велася суперечка. Розсердилася графиня і пожбурила її у воду. Сперечальники довго її шукали і не знайшли. А я їм не допоміг. Вони були мені неприємні. А для тебе мені хочеться зробити щось найприємніше.
• Але ж я однак не вийду за тебе заміж.
• Зрозумів, що не вийдеш. Та однак… Мені хочеться з твоїм рибалкою по-дружньому позмагатися. Просто так.
• Я згідний.
• А в чому ми будемо змагатися?
• Будемо змагатися і розумом, і хистом. Все дуже просто. Хто кого переп’є.
• А що будемо пити?
• Ясна річ, що не воду. Горілку будемо пити. Як козаки колись пили. Ти про козаків щось чув?
• Та доводилось.
• Ну от. Вони інколи пили. Не дуже і не часто. Все більше ворогів били. То ти пристаєш на таке змагання?
• Пристаю. Гаразд. Горілка – то й горілка. Я колись пив з рибалками ту вогненну штуку. Бере.
• Ще б не брала. Нащо тоді пити? Тільки пам’ятай: змагаємось з розумом і хистом.
• То нехай. А закуска буде?
• Ще й яка! Сало з часником і вареники. Вареники, щоб ти знав, сама Галина ліпила.

Розстелили обрус та й сіли під вербою. Поналивали чарки.

• У нас в таких випадках кажуть будьмо.

Іван для годиться першу чарку випив повну. А вже далі став хитрувати: свою чарку собі в рукав чи за пазуху виллє, а Водянику наливає та й наливає. А той все цмулить та й цмулить. Спершу ще хоч закусував, а далі й закусувати перестав. Спершу Водяник щось теревенив, потім брався співати, а потім замовк. І все пив та й пив. Нарешті перекинувся навзнак та й захропів.

• Все. Готовий, – сказав Іван до Галини, що віддалік спостерігали за тим змаганням.
• І що тепер?
• Нічого. До ранку відіспиться. А голова боліти буде – то вже я знаю. Так дурневі й треба. Зв’язав йому ласти, щоб ніяких дурниць не накоїв. Та й закинув у баговиння. Гукнув потопельницям, щоб за ним доглядали.
• Нехай спить. Одне добре: небезпеки нема, що втопиться. Вода – його стихія.

Вранці Іван прийшов. Ще на березі почув, що хтось стогне. Вліз у воду, щоб розв’язати Водяникові ласти.

• Ой, друже, – стогнав Водяник. – Допоможи, якщо можеш. Вік тобі вдячний буду. Бо так голова болить – мало не лусне. На світ дивитися не можу. І як ті козаки її, кляту, пили?
• Пили, та не в таких же дозах. На якого гаспида стільки пити?
• Ой, не буду, соколе, не буду. А чому ж ти мене не припам’ятав?
• Змагання є змагання. Ти ж би однак не послухав.
• То правда. Не послухав би. А тепер…
• І щоб від Галини відкинувся. Бо навіщо їй такий чоловік, котрий не може кварту горілки випити?
• Видкинуся від Галини. Бо жодна дівка не вартує того, щоб із-за неї такі муки терпіти.
• Тим паче, що он скільки в тебе тут гарненьких потопельниць. Так і снують. Прудкі, як ящірки.
• Ти, друже, не кажи такого слова – потопельниці. Вони того не люблять.
• А як ще на них казати?
• Русалки.
• То нехай русалки. Я бачу, серед них є гарненькі. Он та, у віночку. Я і сам би за нею ударив би, якби для того топитися не треба було.
• Ти? Таке кажеш? Маючи Галину? Дурна дівчина, що не дасть тобі копняка.
• Уже й копняка.
• Та чи знаєш ти, що кожній з них поза сто років?
• А на вигляд і не сказав би. Молоденькі наче.

І тут голоси, срібні, ніжні, мелодійні.

• Ївго, Ївго, він на тебе дивиться.
• Ївго, Ївго, ти йому сподобалася.
• Утопи його, залоскочи його.

Та у віночку підпливла зовсім близько.

• Утопись, утопись, – зашепотіла. – І будеш моїм судженим.
• Полин! Нечиста сило, згинь!
• А дивиться ж як.

І до Водяника.

• А можна його залоскотати?
• Згинь, пустотнице. Вам тільки дурне в голові. То мій друг. Затям. І другим скажи.
• А хіба друга не можна залоскотати?
• Сказав – згинь. Кари захотіла?
• Зникаю.

У Водяника перестала боліти голова.

• Ти чув, Іване? Тепер ти на віки мій друг.
• Мала втіха дружити з водяниками. Мало честі.
• Все ж краще, ніж ворогувати. Що там не кажи, а я все-таки цар. Хоч і невелике моє підводне царство, та все-таки. А вже риби матимеш, скільки душа забажає. Головне: як випливеш на своєму човні – то й гукнеш: «Риби для Галинки!» і буде тобі риба. Скільки схочеш і якої схочеш.
• Дякую. А на Ївгу я на твоєму місці подивився б привітніше.
• Так їй вже поза сто років.
• Між нами чоловіками кажучи, і тобі вже, либонь, не п’ятдесят.
• Ой, то правда. Давно минули мої п’ятдесят. А жити однак хочеться. Я живу вже… І сам не зміг би свої роки порахувати. Відколи та річка тече.
• Ну, піду я вже. Бо тут у вас холодно – хай йому грець! Будь здоровий. Та пакості людям не роби. Та про наш млин не забувай.
• Буду пам’ятати. Може й забув би, як би не Мельниківна. Галинка! Ох, і русалочка гарна з неї була б…
• Ну-ну! Ми ж домовилися.
• Пам’ятаю, пам’ятаю.