Потім ми всі сиділи у мене в хаті і пили гарячий чай з малиною: діти і ми з Трохимковою матір’ю. Андрійко був щасливий. Він обнімав свого друга.

• Ти справжній друг, – казав. – Ти пий, пий чай. То з малиною. Малина дуже помічна. Вона всю застуду виганяє. Я знаю. Правда, мамо?
• Правда, сину, правда.

Потім раптом на очі Андрійкові навернулись сльози.

• Чого ти, сину? Щось болить?
• Мої рукавички! Такі рукавички! Найкращі в світі!
• Ти їх загубив?
• Ні, вона їх забрала.
• Не плач, мій хлопчику. Рукавички ми другі купимо. Ще кращі. І Трохимкові купимо.
• Такі, як у мене?
• Такі самісінькі.
• Чув, Трохимко? І в тебе будуть такі самі рукавички. Такі ж, як у мене.

Трохимкова мати довго сиділа неговірка та задумана, а потім сказала:

• А я не вірила у те, що розказували. Думала – вигадки. А воно…
• А воно не вигадки. Само життя – чи не найбільша вигадка.

 

Зимували спокійно. Андрійко був досить загартований, тому проблем із застудою не було. Хлопчик звикав до зими, бо, як я вже згадувала, досі зимував він по-особливому, не так, як інші. Звикав до снігу, вчився з ним поводитися. Це теж наука, щоб ви знали. Були у нас сани, лижі і ковзани. Та найбільше хлопчикові подобалися лижі. Я з лижами не зналася, то Андрійко мені з радістю розказував:

• Коли ти на лижах, то це таке, що словами не передасиш. Здається, що весь світ належить тобі. Шкода, що ти не вмієш кататися на лижах. Я б тебе навчив, якби ти захотіла. Трохимка я навчив. Він теж не вмів.
• Стара я вже, сину, на лижах вчитися.
• Дорослі теж катаються. От Миколчин тато.
• Дорослі катаються, а такі старі, як я, вже ні.

Та й зітхала, шкодуючи чи то за лижами, чи за тим, що я вже така стара.

• Давай краще вчитися читати. Незабаром тобі вже до школи.
• О, до школи ще довго. Пройде зима, потім весна, потім літо, аж тоді вже до школи. Так?
• Так, мій хороший. Але читати за один день не навчишся. Треба кожного дня потрошки.

Та Андрійка надовго не вистачало. Він був вкрай непосидючий. Літери йому швидко набридали. Він ставав неуважний, і я не знала, як його зацікавити тим читанням. Вже й казки цікаві починала читати, заохочуючи, щоб потім сам читав, вже й книжки з картинками купувала, – все це мало допомагало. А поки ми з Андрійком билися над читанням, прийшла весна. Почорнів сніг, задзюрчали струмочки, з вирію ось-ось мали повернутися птахи.

• Весна прийшла, – радів Андрійко. Я теж раділа, бо любила весну, любила, коли все квітувало. Але й тривога мене не полишала. Це ж і вона, русалка, вилізла із свого дупла. І хто знає, що їй прийде до голови. Пора було нам перебиратися до міста. Треба було серйозно готувати хлопчика до школи. Сказала про те Андрійкові. Він з такого не був втішений.
• А хлопці? А друзі мої? Як я буду без них?
• Вони житимуть тут. Не можемо ж ми їх забрати з собою. Життя розкидає людей. Так воно буває.

Задумався-загадався Андрійко.

• Я не хочу у місто. Я хочу жити тут.
• Але ж ми не можемо жити тут. Тобі треба до школи.
• І тут є школа. Я міг би і тут ходити.

Що я могла йому сказати? Як пояснити дитині?

• Ми будемо сюди приїжджати. Тут буде наш город. От якби ти вмів читати і писати, ти своїм друзям міг би писати листи. А так…

Як не дивно, це вплинуло. І хлопчик засів за зошити і книжки. Все у нас пішло на лад, і дуже швидко Андрійко вже вмів писати і вільно читав. Ця дитина мала унікальні здібності. Просто інколи йому бракувало бажання.

          Я стала залучати його до роботи, аби дитина не тинялася цілими днями без догляду по селі. Треба було працювати на городі, аби колись було що збирати.

• Само не виросте, – пояснювала я хлопчикові. – Треба посадити, а потім доглядати.
• А хто буде наш город доглядати, коли ми до міста поїдемо?
• Ми будемо приїжджати. А коли – то й Трохимкова мама подивиться.

Зітхнув.

• Ти не сумуй. Тобі у місті сподобається. Там трамваї, багато машин, багато дітей, велика і світла школа. Тільки-от босому по місту не можна буде ходити.
• А чому?
• Бо в місті босоніж ніхто не ходить.
• Це дуже зле.
• Нічого, звикнеш.

 

Ми збиралися переїжджати до міста. Я, якщо чесно, вже скучила за міським комфортом. А Андрій сумував. Він роздавав хлопцям всі свої іграшки. Діти тішилися, а разом з тим сумували, що Андрійко їде від них. Хлопчика любили – і це було відрадно.

• Я вам буду писати листи. Я вже вмію, – щиро обіцяв Андрійко. І то була правда. Хлопчик уже писав, каліграфічно, цілком дорослим почерком. Я й сама дивувалася.

І от ми вже у місті. Андрійко скидався на звичайного сільського хлопчика, якого раптом закинули у місто. Та, власне, так воно й було. Був острах, що дитина по своїй щирості буде розказувати в школі про свою матір русалку і про те, як він колись зимував у дуплі. Та острах був марний. Хто в таке повірить? Подумають, що у хлопчика надмірна схильність до казки. Таке з дітьми буває. В школі мене називали то мамою, то бабусею, бо ж була я вже далеко не молода. Та, коли при тому був Андрійко, він тут-таки виправляв помилку дорослих.

• То моя мама, – казав хлопчик. – Моя бабуся в селі.

Що бабуся в селі, в тому дива не було. Та я з переляком чекала, що він ось-ось скаже:

«Моя бабуся – то стара верба».

І що я тоді скажу? Доведеться якось викручуватись. Та хлопчик того не казав. Може, десь підсвідомо він розумів, що можна казати, а чого казати не слід.

 

          Минали роки. Минали, як у всіх. Я потроху старіла, а діти росли. Ріс і Андрійко. В школі з ним мороки не було. Вчився добре. Всі його хвалили.

          І виріс. Я й не помітила, коли. Мала вже від нього допомогу. Був, як усі, а може й кращий за других. Вилюднів, розуму набрався, професію здобув. Читати любив. Але, коли чув казку про русалок, хмарився раптом, очі його видивлялися в далину пильно-пильно, наче він там бачив те, чого не бачили другі.

• Щось пригадав? – питала я.
• А я й не забував ніколи. Я часто думаю про неї. Може там десь вона і досі русалить… Чи ходить марою і своїм моторошним виттям дітей по ночах лякає.
• Шкода?
• Як всяку живу істоту. І молитися за неї не можна, бо вона не має душі…
• А може таки треба молитися? Ти поговорив би зі священиком.
• Тоді йому треба все розказати. Як на сповіді. Інакше не можна. А як таке розкажеш?

Більше ми на ту тему не говорили.

          Андрій ніколи не купався в річках, озерах та ставках. Причуди? Може. Зате в морі! Кидався в море з шаленою радістю, наче то була його стихія. І вже плавав, як риба. Ніхто не міг з ним змагатися. Інколи цікаві питали:

• Де ви вчилися плавати? Ви мусили пройти добрий вишкіл. У вас якийсь свій особливий стиль. Я з таким ще не зустрічався.
• Та це я ще з дитинства.
• У спорт не хотіли б?
• Ні. Це не моє.
• А даремно. У вас дрімає чемпіон з плавання.
• Нехай там собі дрімає. Я його будити не буду.
• Даремно ви так. Може у плаванні ваша слава.
• До слави я байдужий. Вона до мене також. Ми не вабимо одне одного.

А якось, коли йому набридли своїми питаннями, Андрій несподівано сказав – аж я похолола:

• Я… русалчин син. То як би я не вмів плавати?

Ясна річ, що в таке ніхто не повірив, але враження ті слова справили колосальне. Може хтось десь там у глибині душі подумав собі:

«Хто його зна… А раптом?..»