Поступово мій Андрійко перестав відрізнятися від своїх однолітків. Хіба що фізично був міцніший, силою його Бог не обділив. Вже й друзі у нього завелися, і це мене дуже тішило. Його іграшками бавилися всі, на його велосипеді ледве не всі хлопчаки каталися. Я пильно стежила за хлопчиком: чи не обізветься у ньому його дика природа? Ні, не озивалася. Сам натерпівшись кривди від своєї грішної матері, хлопчик зі своїми друзями був справедливий і від інших вимагав чесності і справедливості. Він ніколи не кривдив слабшого. Навпаки, ладен був заступитися, допомогти, навіть у бійку ув’язатися, коли відчував, що є така потреба. Того я вже боялася. Отут уже його некерована сила, його дика природа, давала про себе знати.

          Жив у нашому селі хлопчик Трохимко. Жив з матір’ю. Батька у нього не було. Жили вони у великій бідності. Штаненята на ньому були полатані та доточені. Сам був слабкий, миршавий, завжди сопливий. От над ним ровесники найчастіше й підсміювалися, а то й жорстоко збиткувалися. То кропиви йому в штаненята напхають, то жабу за пазуху кинуть. Плакав Трохимко. А захистити себе не міг. Прийде хлопчик додому, поплаче десь у корчах, щоб мати не бачила, та й знов до товариства. Кортить. Нудно самому. Прийде – а ті знову за своє. Дивився Андрійко на все те, дивився, спершу мовчав, потім просив, щоб облишили Трохимка. Не помагало. А якось після чергової хлоп’ячої витівки його прорвало. Як кинувся він на Трохимкових кривдників, як став їх гамселити всіх підряд, як став їм з носів кров спускати, то аж страшно було дивитися. Все це сталося так блискавично, що я й ойкнути не встигла. А хлопці й не оборонялися, такі були ошелешені. Тільки малий Трохимко перелякано лупав очима.

• Чого стоїш? – гукнув до нього Андрійко. – Бий їх.
• Та я…
• Нічого. Я тебе навчу. Захищатися треба вміти.
• Підійшов до калюжі, в якій кумкали жаби, став їх ловити та кидати за пазухи Трохимковим кривдникам. Тут вже хлопці наробили лементу та й ну тікати.
• А-а, добре вам? Добре? – гукав їм у слід Андрійко. Я забрала його додому, заспокоїла, але не сміла сварити, бо не було за що: він заступився за слабшого, за бідного знедоленого хлопчика. За що ж його сварити?

Від тепер Андрійко знайшов собі вірного, надійного друга. Зараз він, мій Андрійко, видавався старшим від своїх років.

• Ти зробив правильно, що заступився за Трохимка. Тільки може… Не треба було тих хлопців так бити.
• Я їх ще не дуже. Треба було більше. Я ж їх просив не займати Трохимка. Слів вони не розуміють. Вони розуміють тільки кулаки. От я і… Пояснив. Щоб знали. А все тому, що Трохимко не вміє битися.
• Та він якийсь… Такий маленький і слабкий…
• То не важить, що маленький. І маленький може бути сильний. Може бути навіть дуже сильним. Я його навчу. Тепер його більше ніхто не займатиме. А потім, коли я його навчу, він сам себе зможе захистити.
• Це добре. Але, щоб ти знав… Увечері, думаю, до нас прийдуть сваритися батьки тих хлопців.
• Не прийдуть. От побачиш, що не прийдуть. Хлопці зрозуміли.

І справді, сваритися ніхто не прийшов. І, як не дивно, Андрійко став серед хлопців верховодити. А Трохимко… йому хлопці понаносили всяких хлоп’ячих скарбів, про які мріє кожен хлоп’як, у котрого є мрії, та бракує грошей. Був тут і складаний ножик і кольорові олівці, і майстерна рогатка, і свищики, і капкан, щоб ловити ховрашків.

• Ти хочеш щось з того? – спитав усміхнений Трохимко, готовий щиро поділитися своїм здобутком.
• Ні, – відмовився Андрій. – Я вдома всяке маю. Мені брати накупили. А ти от що… Ти можеш раненько вставати?
• Можу. Це коли сонце сходить?
• Так. Коли сходить сонце.
• Можу. Якщо треба.
• Тоді вставай і приходь до мене. Треба. Будемо з тобою бігати і вчитися битися.
• Ти мене бити будеш? – перелякано спитав Трохимко.
• Ні. Ти будеш бити мене.
• Тебе? Ні, я тебе не буду бити. Та й не подужаю я.
• А я навчу, щоб подужав.
• А бігати для чого?
• Щоб сили набиратися. Ти он який кволий. Це нікуди не годиться. Так тебе і кіт лапою поборе.
• Не поборе. Я його як…
• Кота не треба. Треба тих, хто до тебе лізе. Щоб ніхто не важився.
• Е-е, я так не зможу.
• Зможеш. Бо інакше тебе все життя буде хтось бити. Знайдеться хтось такий. То ти прийдеш?
• Добре. Прийду.
•  

Може з місяць минув, а може й більше, як Андрійко заопікувався Трохимком. А Трохимка не впізнати. Хлопчик витягнувся, зміцнів, а головне те, що впевнився у своїх силах. Матері таки довелося нові штани купувати. Куди й соплі поділися. Хлоп’ята бокували від Трохимка, аби часом не згадав він давнє та не надавав стусанів. Тепер він може. Ого, який сильний став.

• А то ще може й жабу заставити з’їсти.
• Та ну. Він не такий.
• Он якого другана собі завів.
• Ти про Андрія?
• А про кого ж?
• І я б з таким не відмовився подружити.
• А хто б відмовився? Але Андрій тільки з Трохимком водиться.
• Зате мені дає свій велосипед кататися.
• Всім дає. Він не скупий. Василь недавно його скейт поламав. І нічого. Не сварився навіть.
• А кулаки у нього! Ого! Скажи. Як таке може бути, щоб у такого малого отакенні кулаки?
• Чого це ти Андрія малим називаєш? Він не малий.
• Але ще ж хлопчисько. Як і ми.
• Порівняв. Що ми?
• То правда. Що ми? Як він тоді нас…
• Не згадуй. Брр!
• І не побоявся один проти всіх.
• Я батькові так і не сказав, хто мене так.
• І я не сказав. Уявляєш якби батьки прийшли сваритися? А потім що б нам було?
• Бо ми таки дурне робили – так над Трохимком збиткувалися. Що він винен? Ну бідний. То й що?
• Зате тепер…
• Слухай.

Хлопець оглянувся на всі боки.

• Чи то правда, що кажуть… Нібито Андрій русалчин син?
• Дурня! І ти в таке віриш? Казки для малявок. Ніяких русалок нема. А тим паче їх синів. І де б тут русалка взялася? У тій маленькій річечці, що, як моя мама каже, старій жабі по коліна? Тут і риба не водиться, не те, що русалка. Все це бабусині казки. Нікому й не кажи. Бо як Андрій почує, то буде тобі.

 

А тим часом зима надійшла, білим снігом все засипала. Холодний вітер так і дме, так і гуде, кушпелить снігом. Одягом і взуттям для хлопчика я не журилася. Мої хлопці все для нього купили, і йому на диво не терпілося все це одягнути. Було холодно, то хлопчик і проти теплих чоботят не заперечував. І рукавички йому сподобалися. Дивувався спершу з них, довго дивився – він ще таких не бачив, а потім одягнув і засміявся. Одягнувся, оглянув себе з усібіч, а потім сумно спитав:

• То ми не підемо зимувати у дупло?
• Ні, не підемо. А навіщо? У хаті тепло. У тебе теплий одяг. А ще ми з тобою підемо кататися на санчатах – і ти побачиш, як це гарно.
• То я побіжу до старої верби і скажу їй, що я цієї зими до неї не прийду.
• А хіба обов’язково вербі щось казати?
• Так, обов’язково. Вона ж мене буде чекати. А я не прийду. Вона образиться, подумає, що я її забув. Мені навіть трохи сумно, що я вже не буду зимувати у дуплі. І вербі буде сумно. Вона вже до мене звикла. Як бабуся.

Може й добре, що хлопчик і досі живе у єднанні з природою. Але й лячно, що він ніяк не може перейти в категорію людей.

• А хіба тебе не тішить, що ти маєш теплу хату, теплий одяг? Хіба ж цікаво всю зиму сидіти в дуплі? І холодно там мабуть.
• Так, у дуплі холодно.
• То чому ж ти тоді сумуєш?
• Просто так. Бо звик.

І раптом я похолола, а потім у піт мене кинуло. А потім я спитала тихо, щоб не сполохати дитину:

• А твоя мама… Ну, твоя колишня мама… Теж з тобою там у дуплі зимувала?
• Ні, вона зимувала в іншому дуплі. Вона казала, що тут нам обом тісно. Я не хотів бути без мами. Мені було сумно, холодно і страшно. Тоді я плакав, а вона мене била. І йшла геть. А весною, коли танув сніг, вона приходила за мною.

«Але ж русалка знала, в якому дуплі зимував її син. А що, коли…»

• А може б ти, Андрійку, все-таки не йшов до верби? Там холодно і багато снігу.
• Я мушу піти. Як ти не розумієш? Вона ж буде мене чекати. Сніг випав, а мене нема. Вона буде хвилюватися. Я їй пальтечко своє покажу, і чобітки, і рукавички. Вона порадіє. Дерева теж радіють і сумують. Як люди.
• А можна мені з тобою піти?
• Ні. Не можна. Я хочу сам.

І тут я мусила сказати те, чого мені казати не хотілося.

• А що, коли там на тебе чатує твоя колишня мама?
• А таке може бути?
• Може. Цілком.
• Так… Вона сильно. Я її не подужаю. Тоді тобі і справді доведеться іти зі мною.
• То я зараз. Одягнуся – і підемо.

Одягнулася, а в кишені полину насипала. Про всяк випадок.

• Тільки ти будеш стояти недалечко. Щоб я сам до верби підійшов.
• Добре. Ходімо.

Снігу було так багато, що Андрійкові чоботята грузли ледве не з халявами. Було видно, що хлопчик не звик ходити по снігу. Кілька разів він, послизнувшись, ледве втримався на ногах.

• Ну… Тут ти стій. Далі я вже піду сам.

Коли хлопчик підходив до верби, верба якось жалібно заскрипіла, наче щось сказала.

«Чи то я вже роблюся схожою на те дивне дитя?» – подумала я, але не встигла додумати, як почула голос Андрійка. Він… розмовляв з вербою.

• Що, бабусю? Ти щось сказала? Ти хочеш мене застерегти? Від чого?

Ще раз заскрипіла верба.

• Я прийшов тобі сказати, що я вже не прийду до тебе зимувати. Я тепер живу у теплій хаті зі своєю іншою мамою. Вона справжня мама і любить мене. Подивися, яке у мене пальтечко. І чобітки, і рукавички. Бачиш? Вони тепленькі.

Верба застережно скрипіла та й скрипіла, а хлопчик розказував та й розказував їй про своє життя. Дитина втратила пильність і недослухалася до застережень верби. І, як блискавка, з дерева ковзнула постать. Вона! Боса на снігу, у довгій сорочці! Я скрикнула. Ми з нею скрикнули одночасно. А хлопчик… Він кричав найголосніше. Кричав безперестанку. Він кликав мене. Я кинулася до верби по снігу рятувати свого хлопчика. Ну як я могла відпустити його самого хоч на крок? Поки я добігла, вони обоє були вже в дуплі. Верба скрипіла так, що я боялася, аби вона не вирвалася з корінням. Ось – ось вона впаде. І тоді… і тоді що робити? Я зовсім не вміла лазити по деревах. Та й вік у мене вже не той. І що? Так і лишити дитину в лапах тієї потвори?

«Трохимко! – майнуло у голові. – Трохимко єдиний, хто може його врятувати. Він тут недалеко живе».

Я бігла чимдуж. Ще не додумала, а вже бігла. Як навіжена, влетіла в хату, аж Трохимкова мати злякалася.

• Що сталося? – жахнулася жінка.
• Де ваш… А-а ось де ти.

Трохимко щось захоплено малював, а тепер видивився на мене.

• Трохимку! Хлопчику! Виручай, – залементіла я. – Рятуй Андрійка. Його русалка потягнула у дупло. Рятуй його. Більше нікому.
• Не пущу, – зойкнула Трохимкова мати. – Це небезпечно. Ти не підеш! Вона і тебе… Не пущу!
• Я піду, мамо. Як я можу не піти? Андрій колись рятував мене. Пам’ятаєш? Він мій друг.

І, як сидів, кинувся до дверей.

• Чекай, – зупинила я хлопчика, – взуйся, вдягнися.
• Скочив у чоботи на босі ноги, накинув курточку, шапку та й вже біг. За ним навздогін мати, накинувши лише теплу хустку. Я вже була попереду. І де тільки сили бралися? Там у біді була моя дитина.
• Треба когось з дорослих покликати, – захекано казала Трохимкова мати.
• Ніколи. Треба рятувати хлопчика.

Ми вже були біля верби, як знялася хуртовина. Кушпелило снігом. Вітер гув у верховітті.

• Чекай, Трохимку. На ось тобі полин. Висиплеш його у дупло. Вся та нечисть полину боїться. Висиплеш – і злазь. Тільки щоб у дупло, не розсип повз дупла, бо у мене з собою більше нема. Це врятує Андрійка.

Трохимко, як дика кішка, поліз на засніжене дерево.

• Боже мій! Він же без рукавичок!

Та хлопчик, здається, того не помічав. Ось він вже майже… Ще трішки. А потім, як фурія, з дерева зістрибнула русалка, боса, розпатлана, в довгій білій сорочці, вона побігла по снігу навпростець до лісу. І я вже не могла збагнути, чи то вила завірюха, чи та перелякана потвора.