Вітання щире Вам  зі Львова,

дорога Варваро Степанівно!

 

Низенький уклін Вам  від кобзаря Лайоша Молнара і Тетяни. Була щаслива

одержати від Вас звісточку і велике Вам спасибі за всі Ваші добрі слова і за те, що

пам’ятаєте про нас.

Ось і весна, дасть Бог, прийде, а з весною, так мені здається, все долається

легше. Дуже хочеться, аби  Ви були здорові та дужі і щоб Вас не обсідали ніякі

клопоти. Ні, зовсім без клопотів нецікаво. Але дуже хотілося б, щоб ті клопоти були

тільки приємні.

Слава Богу, що зима вже добігла кінця. Замолоду ще сяк-так, а тепер я вже

зиму не люблю і все журюся, кому б її подарувати. Та кому її, холодну, подаруєш?

От і доводиться її якось долати.

Трохи була простудилася, бо часто доводиться виступати в холодних

залах. Була зовсім захрипла, та вже, Слава Богу, потрохи минається. А виступати

треба, щоб діти не росли безбатченками та яничарами і щоб любили українську

пісню.  Всіх зусиль докладаємо до того. А що з того виходить?  Щось може трохи

й виходить. Будемо на те надіятися. Бо як же інакше?

Готується до видання збірка поезій «По той бік серця», а ще книжка

казок «Казки до сніданку». Якщо книжки вийдуть, тоді Вам неодмінно надішлемо.

Бувайте здорові!  Тримайтеся за весну і хай Бог Вам дає сили і наснаги.

 

 

 

 

Лайош і Тетяна.

 

 

«Моє щире вітання зі Львова!

Доброго дня вам, пані Варваро!

Ваш лист мене втішив тим, що ви пам’ятаєте за мене. Повірте мені, я розумію,як вам зараз важко, але мусите триматися, бо ви – спадкоємниця всіх думок і прагнень вашого чоловіка, нехай з Богом спочиває.

Надсилаю вам свою нову книжку і дуже шкодую, що її не прочитає пан Микола. А ще мені дуже жаль, що не знала я вас обох раніше. Скільки б я могла почерпнути.

Пані Варваро, у мене до вас є таке прохання: коли ваша на те ласка і якщо вам це не дуже складно, напишіть мені довгого-предовгого листа, а може й не одного. Напишіть про себе, а ще про табори, якщо, звісно, ці спогади не будуть дуже травмувати вашу душу. Я знаю, що ви були разом з Платонідою Хоткевичевою. І про неї напишіть. Обіцяти нічого не можу і не хочу, але, як Бог мені допоможе, то, може, напишу про вас. Це буде не вже, не тепер, але маю таку задумку, якщо буде на те ваш дозвіл. Тому прошу вас, засядьте за ваші спогади. Знаю, що маєте світлий розум і гарну мову.

А ми з чоловіком живемо цікавим, хоч і нелегким, насиченим життям. Йдемо в школи, до дітей, виступаємо перед дітьми. А то сором який: наші діти подекуди і не бачили живої бандури, бо наші бандуристи все більше по закордонах їздять. З тих концертів ми щось трохи заробляємо. Все йде на прожиток та видавничі справи, бо, окрім спонсорських, треба вкласти ще чимало своїх коштів.

Трох щось пишу і вірю, що колись хоча б дещо з того вийде, бо такого маю чоловіка. Він, хоч сліпий зовсім, як і я, та невгамовний і непосидючий.

Дорога пані Варваро, вже вибачайте, що набалакала тут вам всякого. Зичу вам здоров’я і витримки. Якщо ваша ласка, пишіть мені.

З пошаною – ваша Тетяна.»

 

 

«Христос Воскрес!

Вітаємо Вас зі Святим Великоднем, дорога пані Варваро!

Одержали Вашу листівку у Великодну П’ятницю. Зраділо серце, що Ви за нас не забули. Як же Ви там маєтеся? Чи здорові? Що робите?  З ким спілкуєтеся? А ми з чоловіком все концертуємо, все намагаємося нести нашу українську пісню і слово людям. Маємо кобзу, бандуру і ліру, а ще поетичне слово. Часто згадуємо Вас із о.Миколою Сармою-Соколовським. Часом робиться сумно. Вже більше року нема Михайла Барана, що зазнайомив нас.        Пані Софія живе у сина Тараса. Він має свій будинок. Власне, обидва сини мають свої будинки, але пані Софія живе у Тараса. Все ще вишиває, енергійна і повна життя. Ми їй іноді телефонуємо.

Отак проходить життя: від Різдва до Великодня і від Великодня до Різдва. Намагаємося видавати якісь мої книжки – поезію, казки. Це важко, але треба, якщо вже пишеться. Я щаслива, що вже потепліло. Зими я не люблю. Її любить мій чоловік.

Прошу звернути увагу на нашу адресу: у нас адреса змінилася, телефон також. Ми поміняли квартиру на більшу. Тепер я маю свій кабінет і письмовий стіл. Нарешті! Щось трохи пишу, але тільки тоді, коли пишеться. Не заставляю себе. Бо творчість має викликатися натхненням. Ми шануємо Вас, пані Варваро, тримайтеся нам здорові та дужі!

Кланяйтеся від нас могилі отця Сарми-Соколоського.

З щирим привітом та повагою – Лайош і Тетяна.

30 квітня 2005 року»