Листи Тетяни Фролової до Варвари та Миколи Соколовських.
«Привіт зі Львова!
Наші найщиріші вітання і уклін низенький, до самої землі, панотче і лицарю духу. А також кланяємося низенько вам, пані Варваро, ми обоє з моїм чоловіком кобзарем Лайошем. Пише вам ота Тетяна Фролова. Не маю слів, щоб виказати щиру подяку за вашу книжку і за те, що ви про мене не забули. Після вашого попереднього листа я ходила окрилена і щаслива. Хотіла і не сміла вас потурбувати листом чи телефонним дзвінком, все боялася потривожити вас. А тепер-от зважилася. Ми з чоловіком Лайошем Молнаром (він у мене угорець) виконуємо в своїх концертах оту думу, що про вас, а перед тим розповідаємо, хто такий отой Сарма-Соколовський. І будемо робити все для того, щоб про вас знали.
А ще чули ми, що допікають вам і не дають спокою всякі хвороби. Що ж… Є люди, котрі по суті своїй борці. Ви належите до таких. Судилося вам, видно, не припиняти боротьбу все своє життя. І нехай допомагає вам все те добре, що у вас є. А його чимало. Дав вам Бог розумну і світлу голову, вірну дружину і нас, ваших щирих прихильників і шанувальників. Ми любимо вас і схиляємося перед вашим минулим і теперішнім. Не коріться ж своїм хворобам, як не корилися ви всьому, що вам у житті випало.
Вітаємо вас і вашу дружину з Різдвом Христовим і з Новим тисячоліттям, і нехай Бог опікується вами.
А ще хотіла б я, щоб ви благословили мене на життя і творчість, скільки там мені Бог відміряв. Хилю перед вами голову і цілую вашу святу бандуру.
Тетяна Фролова».
«Привіт зі Львова!
Низький уклін вам, пане Миколо, і вам, дорога пані Варваро.
Отримали вашого листа і щиро дякуємо вам, що знайшли часинку, щоб нам написати. Дякуємо вам за прекрасні вірші, котрі і справді добре мають лягти на музику. Думаю, що незабаром ми їх заспіваємо.
Життя у нас проходить у буднях та клопотах, але часом будні переходять у свята, і вже стирається між ними межа. Це тоді, коли вдається натрапити на людей (дорослих чи дітей), котрі розуміють нас і наше мистецтво. Ми не хочемо, щоб нас жаліли, щоб дивилися на нас, як на двох сліпих, а хочемо щоб бачили в нас кобзаря і поетесу. І можемо похвалитися, це нам вдається. Але все ж іноді натикаєшся на глуху стіну (переконана, це залежить від роботи вчителів і виховання батьків). Тоді почуваєш себе кепсько, тоді здається, що працюємо ми намарно. Та на щастя таке буває не часто. А в основі своїй нас сприймають добре.
От нещодавно ми виступали в ліцеї міста Золочева. Одна дівчина, учениця того ліцею, написала відгук у нашу «книгу відгуків», котрий нас схвилював до глибини душі. Ось що вона написала:
«Дивно! Інколи дивишся в очі зрячій людині – не бачиш нічогісінько. А ви сліпі, але в ваших очах є все: і сум, і радість, і любов. Можна бачити всю глибину душі крізь ледь прикриті повіки…
Я полюбила вашу любов…
Я не боялась дивитися вам в очі, а це вже означає, що ваші очі справжні, найзрячіші в світі.
Дякую Вам, дійсно дякую.
Ви сказали, що якщо після Вашого візиту залишиться хоча б одна схвильована душа, то ви приїхали не марно…
То ж знайте, ви приїжджали не марно…
Вдячна ліцеїстка Золочівського економічного ліцею…
Творіть добро і надалі…
Омельчук Люба
26.02.2001р»
Пишу про те вам не для похвальби, але ж для того, аби ви знали, що живе і житиме кобзарське мистецтво і не буде йому кінця.
Якщо вийдуть у світ ваші новели, це буде прекрасно, адже так важко самотужки щось видати. А треба, конче треба, аби читалися ваші твори.
Чи не пробували ви якісь слухові апарати? Воно і те правда, що не кожен їх може витримувати.
Хай Господь посилає здоров’я вам і вашій дружині. І так хочеться, аби вам було добре. Ми бажаємо вам здоров’я, добра і хороших людей довкола вас. Не виснажуйте себе непосильною працею, та по можливості пишіть, бо це конче треба.
Бувайте здорові. З повагою – ваші Тетяна і Лайош.