ПОРОЗУМІЛИСЯ

Петро і Антін вчилися разом в школі. Друзями великими не були, але й не ворогували і не билися ніколи. А потім розійшлися і не прагнули  зустрічатися. В кожного склалося життя по-своєму. Так проходили роки, десятиліття. А тут якось під вечір зайшов Антін до Петра і виглядало так, ніби вони тільки вчора  бачилися. Горілок Петро розпивати не любив, тому взяв кілька пляшок пива. Отак і сиділи допізна, розмовляли про всяке, а Петро все ламав голову: що привело до нього Антона. Не прийшов же він просто так – це очевидно, бо ж не приходив стільки літ. Read More

ТЕТЯНА КЛУБОК

ПОЛОНЯНКА СТОЛІТЬ

Радіоп’єса

Містерія чи казка Read More

Отець Атанасій служив у своєму селі вже не один десяток літ. Тут народився, виріс, тут і зістарився. Зманювали його на чужі багатші села. Казали, що в чужому селі служити краще: мовляв, більша пошана і заробітки суттєвіші. Не спокусився. Не йшов звідси нікуди. Про заробітки не дбав, а пошану мав і тут, серед своїх односельців. Був статечний, врівноважений, знав своїх вірян, знав, у кого що болить, кому яку пораду можна дати, як полікувати зболену душу. Був справжнім душпастирем. Read More

ПОКЛИКАНА БУТИ ОНУКОЮ

Настя росла в дитячому будинку. Як росла – про те ніхто не знав – не любила розповідати. А коли хто-небудь настирливо хотів покулупатися в її минулому, сердилася і грубо обривала цікавого. Вижила, виросла, а все решта не мало ніякого значення. Настя навіть швейне училище закінчила. Професія швачки не бозна-яка, але жити можна. І на кусок хліба собі можна заробити, а це не так уже й мало. Настя це знала і цінувала той кусок хліба. Тільки-от з житлом кепсько було. Зараз дівчина працювала у швейному комбінаті, то тут був гуртожиток, а якби хотіла перейти на іншу роботу, то було б непереливки: довелося б житло шукати. Знайти житло –  це не проблема. А от з чого платити? Отож-бо й воно. Якби вона мала власну, ну хоча б маленьку, комірчину… Та ще хоча б стареньку швейну машину… Read More

«Чужу біду руками розведу, а своїй ради не дам». Так в народі кажуть. А я ні чужу біду не розведу, ні своїй ради не дам. Чи то вже я така родилася, чи така вже мені доля судилася? А ще муляє думка чи то біди і справді Бог нам посилає  за наші гріхи, чи люди на людей ті біди придумують. Мабуть, що таки люди. До чого тут Бог? Це вже звикли так – на Бога все скидати. Бог не був би такий жорстокий. Хоч би дітей пожалів. А люди… ніхто нікого не пожаліє, ніхто ні на кого не зглянеться. Хоча…брешу, прости, Господи. Не від злості брешу, а від розпачу. Бо кому ж знати, як не мені, що поміж людьми всякі трапляються. Є й добрі. Бо інакше б я пропала. А так- вижила. Read More

Стара Пилипиха сиділа під хатою. Пильнувала курчат від сороки та час від часу на курей агушкала, що порпалися в смітті і розкидали його по всьому подвір’ї. Read More

          Яка ж то довга дорога зі Львова до Сімферополя. Тепер вже не кожен їде до Криму відпочивати, бо Крим окупований. І скільки б ми не твердили, що Крим – це Україна, особливо на мітингах, до України Крим просто так не повернеться. Я не знаю, що для того треба зробити, щоб він повернувся, бо я звичайна собі жінка, і навіть не політик, хоча тепер всі політики. Щоб Крим повернувся, очевидно, треба докласти чимало зусиль. Всі про те знають, але мовчать. Та зараз між іншим йдеться не про те. Йдеться про колишню подорож до Криму, поїздом, до Сімферополя. І знову ж… тепер і потяги курсують швидше. А колись… тридцять шість годин! Це ж збожеволіти можна! Та ніхто не божеволів. Всі їхали з задоволенням, бо влітку переважно до Криму їхали відпочивати. Хтось їхав з дітьми, хтось без дітей, хтось з жінкою, а хтось без жінки, а якщо з жінкою, то з чужою, і це відразу було видно. Хтось важко переносив дорогу, хтось легко. Та всі їхали, і ніхто особливо не ремствував. Влаштовувались хто як міг. Тридцять шість годин – то, ясна річ багато. А спека! А задуха! А бруд і туалети! А таргани! А часом і миші… словом, далека дорога потягом. Read More

Сама не знаю, чому я розворушила ту давню історію. Згадалося… А може вічність постукала у вікно і шепнула:

«Напиши. Ти можеш. Бо більше нікому. Нехай після неї залишиться пісня чи молитва…»

А може просто… Десь у вічності блукає душа, яку нікому згадати зі сльозою у пісні чи молитві. Прости мені, Господи, і пом’яни в царстві своєму спочилу рабу твою Марію. От я й пишу… Read More

Мені інколи дорікають, що в своїх оповіданнях я надто захопилася побутописанням і жіночими долями. Що ж, то правда. Та тут вже нічого не вдієш. Жінки – завжди жінки, при будь-якій владі, при будь-якому устрої. І на їхні тендітні плечі лягають всі турботи про родину: чим нагодувати, в що одягнути, як влаштувати. Добре, коли хоч трохи допомагає чоловік. Але ми знаємо, як найчастіше воно буває. Жіночі долі… Вони залежать не від нас з вами, а від характерів, він накреслень згори і від його величності побуту. О, від нього багато залежить. А ще від того, як людина його сприймає. Одна спокійно, з гумором, наче бавлячись, а друга… Та про те згодом. Та й не тільки про те. Про що? Та… Прочитаєте. Якщо захочете.

Read More

ОЗВІТЬСЯ, ЛЮДИ

Заснути, заснути, заснути і не думати ні про що. Про те, що нема грошей, і що її чоловік вже тиждень десь віється по світах, лишивши її з дитиною на самовиживання. А як жити? Як виживати? Про те мала знати тільки вона. Бо більше нікому не було до того діла, нікого те не обходило. А вона не знала – і це було найгірше. Бо якби сама, то їй би і горя мало. Скопитилася б де-небудь, хоч і в рові, – та й нехай так би й було. А тут… Не можна. Не має такого права. Бо у неї син – її втіха, її розрада і її клопіт. І тому вона мусить жити, мусить виживати. А як? Отого вона не знала, ще не придумала. Правда, був один варіант. Але то було таке неприйнятне, таке огидне, що… Read More