В хаті пахло зіллям і свіжим хлібом. Було душно, як завжди, коли печеться хліб. Бо, щоб добре спікся хліб, треба напалити в п’єцу. Це вже знає кожна господиня, як треба напалити її п’єц. Бо кожний п’єц вимагає свого. А Варка була доброю господинею. Її хліб був такий гарний, що хоч на виставку його неси. А що вже смачний, то можна пісний їсти.
– Ти, Варко, і нас навчила б, як такий хліб випікати. Такого хліба ніхто в селі не спече. Мусить же у тебе бути якийсь секрет.
Сміється Варка.
– Нема у мене ніякого секрету. Як мука добра і п’єц добре пече, то й хліб добрий вдасться. А як мука, прости Господи, то й хліб ніколи не вийде.
– Ай, Варко, не кажи. У тебе завжди хліб добрий.
– Та де там! Буває всяко.
Регоче Варка, виставляючи на показ свої здорові білі зуби.
– Мій Іван казав, що, якби не попробував мого хліба, той не знати, чи взяв би мене за жінку. Бо у нас колись, як було? Перше, ніж заміж іти, дівка мусила навчитися борщ варити і хліб пекти. А тепер що? Борщ ще такий-сякий скапарить, а хліб і в магазині можна купити.
– Ет, в магазині. Хіба ж то хліб? Нехай Бог не карає, бо на хліб гріх щось недобре казати. Але ще більший гріх такий хліб пекти. Ті, що печуть, хіба ж не знають?
– Знають. Чому не знають? Просто їм байдуже. Як комусь, той можна.
– А ти, Маріє, пам’ятаєш, як ми жадні були того кусочка хліба?
– Пам’ятаю. Чому ж не пам’ятаю? Хіба ж ми могли подумати, що у нас отак хліб лежатиме: їж, скільки хочеш?
– Молоді нам не вірять. Вони собі навіть уявити такого не можуть.
– Ото й добре. Нехай краще того не знають ні наші діти, ні наші внуки.
– Та що у нас? У нас ще нічого. А що робилося на східній Україні? Голод. Люди вмирали, що аж страшно.
Щось у сінях загупало.
– О, ще хтось до нас іде. Не вгледіла.
Відчинилися хатні двері – і на порозі стала статечна жінка, запнута білою хусткою, у квітчастому фартушку.
– О, Уляно! Просимо, просимо до нашого гурту. Почекайте трошки. Зараз я корову видою та й будемо обідати. Борщ у мене нині на курці.
– О, а що це ти на будньому дні курей ріжеш?
– Та що їх тримати? Що собі жалувати? Молоді підростають.
– Та дякую, Варуню. Немаю часу, – сказала Уляна, навіть не присівши.
– Знаю, що ти хліб пекла, то я прийшла до тебе кусок тіста взяти, що б і собі розчинити.
– О, а звідки ти знаєш, що я хліб пекла? Чи, як у народі кажуть: видно, що господиня пироги пекла, бо ворота в тісті?
– Та де там в тісті! А звідки знаю? Та пахне твій хліб на пів села.
– І справді. Варчин хліб пахне, як нівкого.
Варка посміхнулася.
– Десь після війни забрів до нас старець один. Ви знаєте, після війни багато їх ходило. А я семе хліб пекла. Дала я йому хліба, поклав він його в свою торбу, знітився так і каже:
– Дозвольте, хазяйко, я трохи у вас посиджу, запахом свіжого хліба подихаю.
– То посидьте, – кажу я йому. – Хіба мені шкода?
А самій так чудно було: і як це чоловікові таке до голови прийшло – запахом свіжого хліба подихати?.. Молода була, тоді ще того не розуміла, тепер би вже зрозуміла. Бо й сама часом дихаю – і надихатися не можу отим запахом свіжого хліба…
– Тепер все менше господині печуть хліб у п’єцу, як колись. Хіба що в духовці, і то лише декотрі. А в основному в магазині купують.
– Ет, в духовці – то не те. І хліб не той, і пахне не так. А в магазині…Ет! Тепер матері не вчать своїх дівок хліб пекти.
– А шкода. От повмирають старі, а молоді й не будуть знати, як цей хліб печеться. Отак і забудеться запах свіжого хліба.
– І не збережеш його, і в музеях не виставиш.
Жінки споважніли, замислилися.
– Ну, це колись буде, а зараз…То може візьми собі хліба, коли нема. Доки ти ще спечеш…
– Е, твій хліб такий, що й позичати гріх, бо ніяка господиня такого хліба не спече.
– Жартуєш. А ти не позичай, так візьми. У мене п’єц великий, то я напекла, як на весілля. То ви почекайте. Я зараз. Ще й вишнівки вип’ємо. А що ми? З гірших?
– Е, Варко, у тебе таки, напевно, сьогодні якесь свято, якщо і борщ на курці, і вишнівка.
– Зараз я вам все поясню. Тільки перше корову видою. Вона в мене по теляті. Трохи молока підбавила.
Сиділи за столом три немолоді вже жінки, три приятельки, що колись разом дівували і дотепер зберегли приязнь і теплі спогаді про свою молодість. На столі огірки, борщ, каша, варена курка і пахкий свіжий хліб. Ще теплий.
– То що ж це, Варко, у тебе за свято таке? Іменини, я знаю, восени, день народження взимку. А сьогодні?
– А сьогодні, дівочки, тридцять років від мого з Іваном весілля.
– Тридцять років! – ахнули Уляна з Марією. – Сумне це свято, Варко. Бо, якби жив твій Іван…А так…
– Ні, дівчата. Колись мій Іван казав:
– Я хочу, щоб цей день завжди для тебе був святом. Щоб ти в той день завжди була усміхнена, як тоді, в день нашого весілля. Щоб ти ніколи не жаліла, що за мене заміж вийшла.От я й святкую кожного року цей день. Нікого не кличу. Бо що кликати? А сьогодні, так Бог дав, ви самі прийшли. То давайте святкувати. Поставлю на стіл Іванів портрет та й нашу шлюбну фотографію – і давайте згадувати, дружечки мої любі. Це ж таки ювілей. І щоб ніякого смутку.
Але жінки шморгали носами і ніяк не могли вичавити на обличчях хоч якусь жалюгідну усмішку.
– Все, дівчата. Досить хлюпати. Іван хотів, щоб це було свято.
– Якби ж то він був живий.
– Якби.
– І я б того хотіла. Та нічого не зробиш.
– Та клята війна стільки вдів і сиріт на землі лишила.
– А пам’ятаєте, дружечки, наше весілля?
– Пам’ятаємо. Як би не пам’ятати? – підперла голову рукою Уляна. – То було моє перше дружкування. Ах, як я тоді нагулялася. Випила собі трохи – тай ударило в голову. Дівчатисько! А серед весілля Кирило мене в лози завів. Ах, дівчата! Ми наших дівок вчимо, щоб не грішили. Але ж який той гріх солодкий. До нині млосно, як згадаю.
– Але ж Кирило взяв тебе.
– Та взяв. Але ж скільки я напереживалася, наплакалася.
Жінки розпогодилися, аж наче помолодшали.
– А погода яка тоді була. Як на замовлення. Музики грають, труби трублять, а ми тебе, Варуню, до шлюбу ведемо. Пішки, через все село, щоб всі бачили. Не те, що тепер, машиною. Тільки мигнуло. Ніхто й не роздивився. А цеж найкращий день для дівчини. Останній день її дівування.
– Коли ми з Миколою шлюб брали, то дощ ішов. Ми тоді возом їхали. Теж гарно. Коні повбирані. А біля кожних воріт люди стоять, дивляться. Ах, дівчата, якіж то часи були. Трудні, але ж гарні. Бо ми молоді були.
– А весілля? Ніхто тоді не справляв таких багатих весіль. Але ж на видумки кожен був мастак. О, веселитися ми вміємо.
– Тоді на весіллі менше пилося, зате більше співалося.
– То давайте, дівчатонька, і ми заспіваємо.
– Ой, Варко, будний же день. Що люди скажуть?
– Нічого не скажуть. А що нам хто має до розказу? Ми тихенько. Мій Іван так співати любив. Бувало, посідаємо удвох у вечері та й співаємо. І так нам та пісня на душу лягала, як молитва.
– Якої б то?..
– А ось якої.
І Варка почала високим, ще й дзвінким голосом. До неї долучилися Марія та Уляна, колишні Варчині дружки, а тепер вже сиві, спрацьовані, та в душах щось зосталося від тих молодечих співів та весіль.
Ой шум шумить по долині,
Широкий лист на калині.
А ще ширший на дубочку,
Кличе голуб голубочку.
Кличе чужу, а не свою:
– Вийди, мила, поцілую.
– Нащо чужу цілувати,
Своїй жалю завдавати?
– Добре пісня пішла. Давайте ще вип’ємо, а тим часом ще щось до голови прийде.
Уляна пильно дивилася на Іванів портрет.
– Уляно, чого ти на нього так дивишся?
Та ошелешено стенула плечима.
– А ви теж подивіться. Не завадить.
Жінки й собі глянули на Іванів портрет. Він був добре виконаний. Було видно, що його робив майстер. Тут Іван був молодий, веселий, під чорним вусом, стримував і ніяк не міг стримати свою веселу посмішку.
– Хіба ви не бачите? Портрет наче ожив. Мені навіть здалося, що він мені підморгнув. Їй-Богу!
– Здалося, Улясю, – сумно сказала Варка. – Іван вже нікому не підморгне хоч би й хотів. Давайте ще вип’ємо, а потім ще заспіваємо.
– Уляні не наливати. А то їй щось видається, – засміялася Марія. Та Уляна на те нічого не сказала, навіть не посміхнулася, а все дивилася на молодого красеня. Випили, заспівали ще.
Світить місяченько
Ще й ясная зоря
На те подвіренько,
Де бідная вдова.
А втеї вдовиці
Дівчина молода.
– Дивіться, дівчата, – перебила Уляна пісню. – Щоб потім не казали, що мені щось видається. Коли ми співали, то в нього ворушилися губи.
Варка кинулася до портрета.
– Іваночку, лебедику! А може ти справді нас чуєш? Так знай же, що я досі тебе люблю, як тоді любила. Не забула. І співаємо ті пісні, що ти любив. Тільки ти молодий та гарний, а я вже постаріла, мій голубе. Та в тому не моя вина. Життя мене зістаріло та негаразди всякі.
Жінки, не змовляючись, встали та й змовили «Отче Наш», а потім стали збиратися додому, лишаючи Варку на одинці з портретом її чоловіка. Нехай собі побудуть разом. А може ще щось скажуть одне одному, чого не сказали тоді, тридцять років тому. А в хаті пахло зіллям і свіжим хлібом.