Зустріч у потойбіччі
Не читала Вергілія
Ані Еврипіда,
Тільки дуже до смаку
Мені «Енеїда».
Хай вибачить поет славний,
Я його шаную,
Але трохи на ту тему
І я повіршую.
Кажуть, на тамтому світі
Немає кордонів,
Ні обов’язків ніяких,
Ніяких законів.
Як хтось брехав, то й я брешу,
І совість не мучить.
Хто назнався лиха змалку,
Той сам себе учить.
Отож, брехню розказую
Не свою, почуту.
Звісно, кожен відбуває
Тут свою покуту.
Кого в рай, а кого в пекло
Тут розподіляють.
Що при житті заробили,
Те по смерті мають.
Кожен має свого Бога
І свою молитву.
Аби тільки не зчинили
Між собою битву.
Бо тоді не дасть їм ради
Ні Аллах, ні Будда,
А поліції немає.
І що тоді буде?
Козак Матвій на тім світі
Зустрів басурмана.
Та не просто собі турка,
А таки ж султана.
– Здоров, – каже, – голомозий.
Чи й тут султануєш?
На тім світі розкошував,
То і тут пануєш?
Потилицю чухаючи,
Зітхнув бідолаха.
– Та яке там! Не султан я,
А слуга Аллаха.
– Воно важко, – сказав козак.
– Таки занудьгуєш.
Султанував та пишався,
А тепер слугуєш…
Співчуваю. А як жінки?
Чи багато маєш?
– А жодної. Це морока,
Либонь, сам те знаєш.
Воно й добре, що не маю.
Що з ними чинити?
Було чубляться та б’ються,
Годі зупинити.
– Не за тебе вони бились,
Не за твою вроду.
Тепер жодна й не згадає,
Мов канув у воду.
Вони золота хотіли
І лестощів трішки.
Жодна б з них не мандрувала
За тобою пішки.
А моя! Голубка сиза!
Стільки находилась.
Як почула, що ранений,
То тут і вродилась.
Ото жінка скажу тобі.
Не твої проблеми.
Я її не проміняв би
На твої гареми.
- О, голубе, мій гарем,
Треба тобі знати,
Став з роками тягарем –
Сором і казати.
– Воно й видно, що ти турок,
Не нашої віри.
Біда тому чоловіку,
Що не знає міри.
От ти. Скільки мав жінок!
На якого лиха?
Була б собі одна пава,
Покірна та тиха.
А там може б ще пішов
На якусь забаву.
Захотів би, то б знайшов
Чужу гарну паву.
І ніякої мороки,
І мала затрата.
Як у раю. Маєш свою,
А чужа для свята.
Та ще й євнухів завів –
І нема підмоги.
І ухекали тебе –
Та й протягнув ноги.
Не від кулі, не від шаблі,
Таки ж від хвороти.
Ухекали тебе баби.
А от тепер хто ти?
Не султан, слуга Аллаха,
А йому й байдуже,
Хто там його славить-хвалить.
– Правду кажеш, друже.
– То ти в раю чи у пеклі?
– В чистилищі поки.
І не знаю, скільки буду:
Місяці чи роки.
Ну, а ти що поробляєш?
– Я? Стою на чатах,
Аби в рай не проникали
Блудливі дівчата.
– Е, то ти я бачу змисний.
І тут влаштувався.
– А чого? Я ж ненавмисне,
Сам не набивався.
Попросили – я й згодився.
Скільки того діла?
І пильную, аби котра
Дівка не влетіла.
– То нехай би заходили.
Кому вони шкодять?
– Йди до пекла. То там вони
Табунами ходять.
До вибору, до кольору, яку тільки хочеш.
Хоч не дивись і ходи так,
Заплющивши очі.
А я повз них пробігаю,
Немов і не бачу,
Бо за себе не ручуся –
Маю таку вдачу.
Стою собі та й дивлюся.
Скільки того люду!
А що в пеклі набачився –
Повік не забуду.
– Ти ж у раю. Чого ж тобі
До пекла ходити?
– Та… Інколи посилають
Горілки купити.
– Там горілка продається?
Я таке й не думав.
– Так то ж бізнес. Там хтось когось,
Видно, напоумив.
– І за те їх не карають?
– А за що карати?
Там у пеклі відбувають
Всі аристократи.
Як же вони без горілки
Можуть обійтися?
А як вип’ють, виробляють –
Хоч і не дивися.
Та й у раю дехто любить,
Як ніхто не бачить.
– Щось, либонь, ти трохи брешеш,
Матвію козаче.
– Я не твого батька син,
Брехати не вчився.
Якби тебе в рай пустили,
То ти б подивився.
– Ти був добрий козарлюга.
Я тебе затямив.
– Не моя у тім заслуга,
А моєї мами.
Та ще діда. Ми з ним тепер
Згадуєм минуле:
Як бували у Синопі,
Були і в Стамбулі.
Шкодуємо, що мало вас,
Голомозих били.
А туркені ваші гарні,
І ми їх любили.
А ще скажи, коли знаєш,
Все хочу спитати:
Якби тебе оживили,
Ким хотів би стати?
– Козаком, – сказав султан
Й посміхнувся мрійно.
– Коли шабля при тобі,
Тоді так… Надійно.
Хай би мною милувались
Ваші українки.
Був би собі козаком
І не мав би жінки.