Чепурненько одягнулась,

Я зібралася в кіно.

Вийшла з хати – обернулась –

А мій дивиться в вікно.

Ну, дивися, хоч і лусни.

Є на що дивитись! Є!

Я піймала щастя кусник –

І воно тепер моє!

Повернулася я пізно.

Він не спав. Чекав мене.

Ще й насупив брови грізно.

«Ой, розмова не мине».

– Щось ти, жінко, розпустилась.

Не сховаєш. Видно всім.

Зовсім берега пустилась,

Що забула вже й про дім.

Ти гарнішаєш, я бачу.

На дієті не грішиш.

Ні на кухню, ні на дачу

Ти не дуже-то спішиш.

– А навіщо мені дача?

Аби сапою товкти?

Помінялась в мене вдача.

Стала зовсім я ледача,

Ну точнісінько, як ти.

– Ні обіду, ні вечері.

Сам канапки я роблю,

Вже навчився. Хоч ти знаєш,

Що того я не люблю.

– Я на кухні не дрімала.

Все борщі, все пиріжки,

Пильнувала, приправляла,

А за те від тебе мала

Матюки і кулаки.

Без обіду, без вечері –

То ще зовсім  не біда.

Гарний вихід є у тебе.

І журитися шкода.

Закусити бурячанку

Можна просто огірком,

А вже третю, п’яту чарку –

Тоді салом з часником.

Чи в куми нема вже й сала?

Взяв би з дому, в нас ще є.

– Якби менше ти гуляла.

– Вибач, кожному своє.

Менше я ніяк можу.

Ти б вже краще помовчав.

Пригадати допоможу,

Що ти перший все почав.

– Ну… Зайшов. Щось навіть випив.

Якось… Переночував.

Кепський настрій в мене випав –

От його я й … Гамував.

– Кепський настрій! А від чого?

Що за клопіт в тебе був?

– Посварились ми з тобою.

А за що – я вже забув.

Якби ти не відвертала

Горду голову свою,

То помітила б, що я вже

Зо два місяці не п’ю.

Й до куми, нехай їй трясця,

Перестав ходити я .

Зрозумів, що справжнє щастя –

Коли в тебе є сім’я.

– Що тепер? Любов на віки?

Не клянися. Все дарма.

Пізно, Васю, пити ліки,

Коли нирок вже нема.

– Так неможна більше жити.

Щось робити треба нам.

– Завтра, тобто вже сьогодні,

На розлучення подам.

– На розлучення? Це круто.

Так нема ж на це причин.

– Доведу тобі, занудо,

Що ти на світі не один.

– Схаменися. Ми з тобою

В мирі й злагоді жили.

– Та шкода, що ми ніколи

З одної пляшки не пили.

Майже в злагоді і мирі,

Та замало матюків.

Майже в злагоді і мирі,

Та малувато кулаків.

– Ну, по-всякому буває.

В кожній хаті так, повір.

Та хтось сміття своє ховає,

А хтось виносить на обзір.

– А як краще? Все ховати

І збирати по кутках?

Як на мене – вимітати

Й надавати по руках.

Щоб не важився смітити

І щоб жінку шанував.

Дуже важко в світі жити,

Як не має жінка прав.

Може б я ще і терпіла,

Всяке чула між людьми,

Та від злості закипіла,

Як пішов ти до куми.

Та ж паплюга, та ж ледащо,

Та ж помийниця – і край.

Проміняв мене нінащо!

Ну, коханий, постривай!

Отоді у мене гроші

І коханці завелись.

Що ж, буває, що й дурепи

Розумнішають колись.

– Я й не думав розлучатись.

Я ж таки люблю тебе.

Я хотів тебе провчити.

– А провчив, бач, сам себе.

Наїжачивсь, випнув груди

Пихато і гордо.

– Як зустріну Олексія,

Наб’ю йому морду.

Засміялась ущипливо.

– Що верзеш, зухвальцю!

Де тобі до Олексія!

Забагато смальцю.

Замість того, щоб з кумою

Пити бурячанку,

Було спортом займатися

І бігати зранку.