Як жінка чоловіка провчила
Тема ця, хоч і притерта,
Дуже актуальна,
Бо не часто трапляється
Сім’я ідеальна.
В кожній сім’ї закарлючки
І якісь там склоки.
Хіба заміж не виходь –
Не буде мороки.
Але заміж всім кортить,
Така вже природа.
Ще й не хочеться вхопить
Якогось урода.
А таки, щоб гарний був,
Аби ще мав гроші.
Одна біда: до весілля
Всі вони хороші.
А вже потім він покаже,
Почому ківш лиха.
Горе жінці, коли скромна,
Боязка і тиха.
Треба зуби показати,
Щоб відчув відразу.
На налигач прив’язати
Отаку заразу.
Отак моя приятелька.
Шукала, шукала,
Та не знайшла те, що хтіла,
А те, що попала.
Правда, гарний та не бідний.
Але толку з того!
До бабів охочий дуже
Та ще до спиртного.
– А ти, жінко, вари, печи –
Словом, сиди вдома.
На козаку нема знаку –
Істина відома.
Бо я собі приятелів
Схочу запросити –
То щоб було що випити
І чим закусити.
– Ах ти мурло невмиване!
Пуцвірку поганий!
Досить, що тебе терплю,
Що ти вічно п’яний.
То ще хочеш, щоб я твоїх
Пияків терпіла?
Та щоб їх ще й годувала?
Та ще щоб поїла?
У Івана зібралися
Дві зморшки на лобі.
– Бачиш того макогона?
То поб’ю на тобі.
Розгубився чоловік.
Відібрало мову.
Та й здивовано дивився
На ту чорноброву.
– Аби тебе шлячок трафив
Посеред дороги!
Аби ти, ідучи з шинку,
Переламав ноги!
«А я думав, моя жінка
Щебече й сокоче.
А вона, як та мегера,
Аж блимають очі.
То ще добре, що глечики
Висіли на плоті.
Видно, водяться чорти
В тихому болоті.
А така ж була, як ангел,
Лагідна та мила.
А тепер до чоловіка
Як пельку відкрила
Ну почекай. Навчу тебе
З чоловіком жити.
Будеш мене шанувати
І мені годити».
Та й повадився знічев’я
До куми ходити.
Плаче моя товаришка:
– Що мені робити?
Аби кума ще хоч гарна,
Щоб чистенько в хаті,
А то стидка, нечупарна,
Ще й очі булькаті.
В неї ж губи, я к підошви,
На голові мичка.
А Одарка так, нічого,
Гарна молодичка.
Усе при ній. І розумна.
Гарна господиня.
Запитати б у Івана,
У сучого сина:
На кого він проміняв
Свою шлюбну жінку?
А щоб тобі сто болячок
У саму печінку.
– Ані спекти, ні зварити,
Топчаться на ганку.
Зате кожної неділі
Жене бурячанку.
Заробіток непоганий.
Ще й коханців має.
А п’яничка – той останнє
З хати вигрібає.
А та нічим не гребує,
Бере що попало:
Жінчину нічну сорочку,
А сало – то й сало.
Все їй здасться. Усе струблять
Гнилі її зуби.
Отаке знайшов Іван,
Чоловік мій любий.
Наша жінка – господиня,
У неї турботи.
Їй кохання не давай,
Лиш більше роботи.
Та пора вже й від європи
Щось перебирати.
Щоб не тільки з баняками
Вроду марнувати.
На Одарку маю зло.
Хто ж би таке бачив?
Дурній бабі повезло,
А вона ще й плаче.
– Чого ревеш, дурепище?
Ти ж вродлива жінка.
А у куми чоловік
Гарний, як картинка.
І розумний, і багатий.
Працює в конторі.
А тепер сама зміркуй,
Чи то й справді горе.
Раз чи два сходіть в кіно
І до ресторану.
Добрі люди донесуть
Твоєму Івану.
А ви потім побачите,
Як усе складеться.
Не плакати, а тішитись
Може й доведеться.
– Він же таки чоловік.
Якось не пасує.
– Тоді сиди та й реви.
А він хай блядує.
Якось її умовила
Взяти себе в руки
І вчитися, ще не пізно,
Бабської науки.
Все у них пішло, гадаю,
По вищому класу.
Дарку я не зустрічаю – в неї нема часу.
То вона пішла в кіно,
А то в перукарні.
Сльози висохли давно –
І спогади марні.
Якось все ж зустрілись ми,
А я і питаю:
– Твій ще ходить до куми?
А вона : – не знаю.
Якщо чесно, то я його
І не помічаю.
Лише вранці вітаюся,
Коли зустрічаю.
– Ну, а як твій рогоносець?
– Ні, казати так не смій.
Я дивуюся ще й досі,
Як женився він на ній.
Врода – справа не остання.
Ти таки була права.
Ми знайшли своє кохання.
А все інше – тринь-трава.
Кожен день дарує квіти,
П’ємо вина і коньяк.
Я ніколи ще на світі
Не жила розкішно так.
Кожен день у новій сукні,
Зачіска і макіяж…
Чоловік мій був присутній,
Як збиралась я на пляж.
Бачу, що похнюпив носа.
Що ж, життя його навчить.
Дивиться на мене скоса
Й ошелешено мовчить.
Я обіди не готую,
Довго сплю і смачно їм,
З Олексієм кокетую
І підморгую своїм.
Змарнувала стільки часу.
Як могла так жити я?
– Не дивись на мене ласо.
Я вже жінка не твоя.