Тетяна Фролова Сама про себе (замість передмови)

Старість (про одну самотню пані)

Сидить у фотелі поважна пані.

Сиве волосся, у зморшках чоло.

Та пані думає про кохання,

Якого може і не було.

Вона не любить розповідати,

Скільки їй зим і скільки їй літ.

Дуже не гречно про те питати,

І про те знати нікому не слід.

В пані вже, мабуть, розум дитинний.

Зорить сердито на світ вона.

Хоч той світ перед нею ні в чому не винний.

Просто пані стара і зовсім одна.

Сидить у фотелі самотня пані,

Лице їй скривило від заздрості й злості.

На непогоду викручує кості.

Важко завбачити щось зарання.

Сонячний промінь на перснях грає.

Очі від нього відвести трудно.

Вже не живе і ще не вмирає.

Дуже самотньо їй і дуже нудно.

А були колись і скарби, і обслуга,

А зараз нема вже нічого власного,

Ні майбутнього, ні сучасного,

Тільки минуле. І жодного друга.

 

 

Бувальщини, небилиці і всякі дурниці

 

Заповіт

Смерть – то явище звичайне

На нашій планеті.

Нехай тільки не застане

Мене в туалеті.

Якось воно непристойно

І не етикетно.

Вмерти у своєму ліжку –

Це вже більш конкретно.

За мій спадок вже не будуть

Сваритися діти.

Книжки – скарби невеликі.

Де ж би їх подіти?

Сподіваюсь, біля мене

Буде все в порядку –

Фотографію зробіть

Невісткам на згадку.

А як будуть проваджати

Мене з цього світа,

Хай співають «вічну пам’ять»

І «многая літа».

А якби ще зазвучали

Танго і фокстроти,

То скажу вам, щоб ви знали,

Я була б не проти.

Та я знаю, не допустять

Кощунства такого,

Щоб було все, як у всіх,

Не так, як ні в кого.

А випити й закусити –

То обов’язково.

Може і про мене хтось

Скаже добре слово.

А якщо захоче хтось

Щось кепське сказати,

Пам’ятайте, що й вам колись

Прийдеться вмирати.

Може ще згадати слід,

Де і з ким грішила.

Якщо чесно, на той світ

Трохи поспішила.

Але це вже, як то кажуть,

Від нас не залежить,

А залежить лиш від того,

Хто за нами стежить.

Від партії ніякої

Як квитка не маю,

То не знаю, куди пустять:

В пекло чи до раю.

Не годилося б на мене

Класти каміняччя,

Та могилу зарівняє

Та кліка свиняча.

Потім когось підховають

До моєї хати

І дозволу не спитають.

Бо що там питати?

Якби хлопа, ще б нічого,

А то можуть бабу.

І куди ти поскаржишся?

Якому прорабу?

Добре знають, що я з ними

Сваритись не буду.

А з бабою буде клопіт

До страшного суду.

Смерть – то справа неминуча,

Я те добре знаю.

Та нехай не поспішає,

Я ще почекаю.

Дав би Бог мені прожити

Ще на цьому світі.

Ситно їсти, трохи пити

І життю радіти.

 

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

one × three =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.