Коли звучить гітара (пісні чи легенди)

Почула гітару –  і серце зайшлося.

Колись мені чути її довелося.

Співали дівчата з мого інтернату,

А ще вихователька вміла співати.

Вона під гітару відводила душу.

Її вже нема… А я згадую. Мушу.

Пісні, заборонені стінами школи.

Тепер тих пісень не співають ніколи.

Пісні чи легенди такі правічні,

Такі романтичні, такі трагічні.

У неї це добре виходило,

А нам, я певна, не шкодило.

 

Між собою ми звали її Іриною.

По-батькові якось їй не пасувало.

Брала гітару – і пісня линула.

З роками ніщо її не зіпсувало.

Звучить і досі, палка й закохана.

А гітара була тоді семиструнна.

І сльоза набігає, скупа і непрохана,

Така вже доросла і така ще юна.

 

В тій пісні було все доладно.

І просто було, і складно,

І задушевно так.

Серед полів широких

Дівчатко цвіло, мов мак.

І закохалось дівча те

Так пристрасно і навіки.

Серце її непочате

Глибинну любов ховало.

Та, як це часто буває,

Зрада підкралася нишком.

Сперечниця краща від неї.

А може й не краща, хто знає.

– Допоможи мені, мати,

Здолати сперечницю люту,

Або поможи дістати

Мені молодій отруту.

Дивилася в очі доні

І біль її розуміла.

– Для тебе нема заборони,

Якщо б покохати зуміла.

Коли нема щастя жаданого,

Нічого не можна зробити.

Спробуй забути коханого,

Якщо вже змогла полюбити.

– Та як же ж забути, мамо,

Коли він найкращий в світі?

І плакало те дівчатко,

Як вміють плакати діти.

 

В глибокій тіснині Дар’яла

Цариця Тамара жила,

Чоловіків чарувала,

Бо дуже вродлива була.

І там крізь туман серед ночі

Світився вогонь золотий,

І лагідний голос жіночий

Так пристрастно кликав: прийди.

Нікого вона не любила.

Любила одну лише ніч.

А потім безжально губила,

І знову лилась її річ.

Лиш Терик в глибокій тіснині

Порушував тишу нічну.

Сварилися з хвилями хвилі,

Ховали свою таїну.

А Терик в глибокій тіснині

Грізно гримить і донині,

Та все, що він бачив і знає,

Нікому не відкриває.

 

А ще легенда чи пісня,

Повна романтики й суму.

У лісі над тихим Дунаєм

Жила собі фея-красуня.

Була безтурботна й бентежна,

І найвродливіша в світі,

І якось необережно

В рибальські потрапила сіті.

Злякались рибалки, та з ними

Був хлопець по імені Марко.

Вхопив він красуню в обійми

І цілував її жарко.

А фея-красуня сміялась,

Дивилася Маркові в очі,

А потім раптом пропала,

А хвилі сміялись і плакали.

А Марко несамовитий

Ходив понад води глибокі,

А потім у хвилі кинувся,

Шукаючи фею і спокій.

А фея жила безтурботно,

Ніхто її більше не бачив,

І Маркове серце забрала,

А хвилі сміялись і плакали.

 

Вже якось так дивно ведеться на світі:

Людини нема, а вона ще нам світить.

Людина – як зірка… От тільки гітара…

Звучить, наче пам’ять, покута чи кара.

Аби лиш звучала замріяно й гордо,

Щоб спогад будила звабливим акордом.

Згадати її, молоду і засмучену,

Що могла під гітару змахнути крильми,

Оту виховательку, болем замучену,

Що була ще майже така, як ми.

Мені тоді юній здалося,

Що у неї щось не збулося.

Нехай хоч тепер збудеться,

І її ім’я не забудеться.