Не треба слів

Не треба слів. Їх сказано вже досить.

Не треба щось казати навмання.

– Не треба слів, – осінній вітер просить.

Сідлає осінь сірого коня.

 

Кінь у яблуках з саду осіннього,

Закосичена хмелем грива,

А хустина із неба синього.

Знаєш, осене, ти щаслива.

Тебе люблять, а це багато.

Он весілля гримить піснями.

Треба тільки любов цінувати,

А не так, як сталось між нами.

 

Вона промчить спустілими ланами,

Майне за обрій, втомлена, без сил.

Прийде зима і стане поміж нами,

І холодом війне від її крил.

 

Щойно тут була чаклунка

Невблаганно входить осінь

В свої права.

І сумує неба просинь,

Ліс ожива.

Хтось не любить ту чаклунку,

Та все дарма,

Бо від осені рятунку

Ніде нема.

Не сховатися від неї

І не втекти.

Зажурилися лілеї,

А з ними ти.

Але краще не журися,

А посміхнись,

І на осінь іншим оком

Ти подивись.

Чи багатшу наречену

Ще десь знайдеш?

Чи ниток тонких, сріблястих

Ти напрядеш?

Глянь на килим кольоровий

По всій землі.

Всі прикрасила діброви,

Гайки малі.

Я чаклунку привітаю,

А в серці щем.

І вона відповідає

Рясним дощем.

• Дуже рада тобі, друже.

Привіт! Привіт!

Осінь плаче, осінь тужить

На цілий світ!

Щойно тут була чаклунка –

І вже нема.

Чую кроки, лунко-лунко…

Іде зима…

 

У дітей закінчились канікули

На землю, дощами вимиту,

Тихо падає жовте листя.

Свою хату я чисто вимету

І забавлю дитя в колисці.

Я не хочу, щоб воно плакало,

Нехай посміхається долі.

Тихе небо дощами крапало

На розгойдану крону тополі.

Осінь тішилася багрянцями,

Спілим яблуком всіх частувала,

Забавлялася з вітром танцями

І під дощиком сумувала.

Сіла прясти бабине літо.

Помогти б їй, та нікому й ніколи,

Бо пішли вже до школи діти –

Закінчилися в них канікули.

 

В осінньому лісі

А ліс мене зустрів

Осіннім тихим гудом

І шелестом листків,

Що килимом лягли.

І я собі здалась

Таким маленьким чудом,

Що Бог мене створив

Для радості й хвали.

Сиджу серед дерев,

Чи знахарка, чи мавка,

Валяється довкіл

Осінній бурелом,

А десь неподалік

Чужий собака гавка,

Сумує, може, він

За літом і теплом.

Я знаю, то не вовк,

То наш людський собака,

Побачив щось не те

І  гавкає давно.

А може просто він

Так з осінню балака,

Собаки бачать те,

Що людям не дано.

Листочок на плечі

Затримавсь на хвилинку,

Ось зараз упаде,

Лишивши теплий слід.

Якби ти те збагнув,

Мій безтурботний синку,

Що матері твоїй

Вже так багато літ.

Літа собі спливли,

Не віриться ще й досі.

Над прикрощами дня

Сміялися удвох…

Це може шурхотить

Моя остання осінь.

Того ніхто не зна,

Те знає тільки Бог.