Час осені

А осінь собі була,

Золота і сумна до щему.

Всім доводила теорему,

Що у неї свої права.

Ходити собі поміж нами,

Доторкатися до беріз,

Багрянцями тішити ліс

І вальсувати з вітрами.

Постій, зупинись, не вальсуй

І вітри зупини у леті.

Хай художники і поети

Намилуються на красу.

Постій, не спіши, не зривай

Ще живого осіннього листя,

Там дрімає, немов у колисці,

Тепле літо і юний розмай.

Та осінь не чує нас.

Їй не жаль ні розмаю, ні літа.

І весела, й несамовита,

Все зриває – настав її час.

 

Весною знов заквітне зілля

Я заблукала між вітрами,

А дуб сміявся наді мною.

І осінь піснею хмільною

Мене зустріла біля брами.

Мене зустріла й зупинила.

– Постій зі мною хоч хвилину.

Я незабаром вже полину.

Перед тобою завинила.

Про твою долю не подбала.

А рушники лежать у скрині,

І хлопець ходить в самотині,

Той, на котрого ти чекала.

– Про рушники… Звідкіль ти знаєш?

– Затям, я майже чарівниця.

Ще хлопець той… Тобі насниться,

Той, на котрого ти чекаєш.

Туманом стан мій огорнула,

Листки лягли мені на плечі.

Мені казала дивні речі,

Та я нічого не збагнула.

Щось говорила про кохання,

Була у розпачі й тривозі,

І капали холодні сльози.

– Ця наша зустріч вже остання.

Весною знов заквітне зілля –

І старости прийдуть до хати.

Готуйся, дівко, до весілля.

І незабудь мене згадати.

 

Не попрощались

Я так люблю осінню позолоту

І смуток яворів,

І тишу вечорів.

Так хочу, аби ти мене зустрів,

Як і колись, достоту.

Зітхав десь вітер пахощами хмелю.

Цей вітер мій.

Не віриться й самій…

І хочеться сказати: – вже не смій.

Все, що зібрала, самотужки змелю.

Я не спитаю, з ким сьогодні ти,

Не дорікну, нічим не дорікну.

Єдиному на вірність присягну.

Ти скажеш, що пора тобі вже йти.

Що ж, не тримаю. Йди. Не маю зла.

Не пригорну тебе, не приворожу.

Лиш тільки осінь смутком розтривожу.

Вона така, як і колись була.

Поплачу над розкиданим камінням,

Його збирати я вже не візьмусь.

Зустріла мене осінь безгомінням,

Така сумна й зажурена чомусь.

Чого ти, осінь? Що лягло на душу?

Чом журишся і хлюпаєш дощами?

Я вже стара. Нічого вже не мушу.

Лиш тільки жаль, що ми не попрощались…

 

Осінній виклик

Вже не мріє над покосами

Жайворова пісня.

Ходить вітер поряд з осінню,

Ходить осінь пізня.

Обірвала листя змучене

З явора і клена.

Тихим розпачем засмучена,

Вже взялась за мене.

 

Заплітає осінь пізня

Світ туманами.

Засмутила мене пісня,

Пісня мамина.

Хтось підходить під віконце

Моїх снів та мрій.

Чи то місяць, чи то сонце,

Чи то милий мій…

 

Осінь сумно прокурликала,

Журавлів у вирій провела,

А потім вже мене покликала

У принаду затишку й тепла.

Я покірно так скорилася,

Бо зима – це значно гірше,

І за столиком вмостилася,

Щоб нові писати вірші.

То нічого, осене,

Що ти така тужлива.

Я з тобою, осене,

Колись була щаслива.

А тепер лиш спогади

Стукають у шибку.

Осене, голубонько,

Не минай так швидко.

 

Осінь тихо засміялася,

Тут-таки й заплакала дощем.

Я на таке й не сподівалася,

Що в душі озветься біль і щем.

То нічого, люба осене,

Ми до сліз давно вже звикли.

Кинем в небо запорошене

Свій осінній виклик.

Хтось почує та й одізветься

Журавлем із вирію.

Я тобі, моя провіснице,

Добру пісню вимрію.