Щастя пригорнути поспіши

Плакала верба за літом

І старий журився клен.

Мандрувала осінь світом,

Не питаючи імен…

А навіщо їй те знати?

Все міняється щораз.

Як коханого назвати:

Чи Іванко, чи Тарас…

Ходить осінь-мандрівниця,

Застеляє всі стежки.

Вже комусь весілля сниться,

А у когось вже дружки.

Молодих ведуть до шлюбу,

Долю кличучи ясну.

Хтось вітає осінь любу,

А хтось мріє про весну.

 

По листопаду ти прийшов до мене

І зупинився при моїм вікні.

І виглядала осінь із-за клена,

І ніжно посміхалася мені.

Вона стояла, золотавокоса.

Була така… Усміхнена й сумна…

Ще поки що ходила осінь боса,

Та незабаром змерзне і вона…

Ти ще прийдеш, а осені не буде.

І стане трохи сумно на душі.

Ти не питай, що потім скажуть люди,

А пригорнути щастя поспіши.

 

 

Краще доля власна

Осінь…

У тому слові

Шурхіт зів’ялого листя

І хвилювання вітрів.

Осінь…

Спогади не випадкові,

Як колись я

Закохалася в неба просинь,

І як мене ти зустрів.

Ми були заскочені

І дивувалися,

У вітрах ховалися,

У дощів питалися:

Коли вже нарешті просинь?

Осінь…

Горобиною увінчана,

Калиною закосичена.

Доля моя –

Не моя, а позичена.

Не треба, дівчата,

Долю позичати.

Бо позичене, щоб ви знали,

Треба віддавати.

Бо позичене – не своє.

Краще доля власна,

Яка вже є.

 

Сяйнула осінь…

Сяйнула осінь

Своїм теплом,

Хлюпнула синню,

А вітер міряв

Своїм крилом

Ту даль осінню.

Сердитий вітер

Таки піймав

Ту чорну хмару.

А я і досі

Серед примар

Шукаю пару.

Сміється осінь

З моїх шукань,

Туман регоче,

А я сприймати

Світ без бажань

Ніяк не хочу.

Ні сумувати

Серед розлук,

Ані радіти.

Забрала доля

Все з моїх рук.

Лишились діти…

 

Надія на весну

Хтось тихо плаче на струні.

То, може, вітер.

Він загубив в холодні дні.

Осінні квіти.

Тепер шкодує і рида.

Та що поможе?

Їх повернути до життя

Ніхто не зможе.

Ти вже не рви свою струну –

Все надаремне.

Надія тільки на весну,

Вона поверне.

Весною оживуть гаї,

Як справжнє диво.

Ти тільки клич, чекай її,

Люби правдиво.

 

Чекай, допоки…

В осінньому саду

Дзвеніли солов’ї.

Ти скажеш, що такого не буває.

Ти просто не зважай,

Що вже осінні дні,

Що осінь скрізь багрянці розкидає.

А солов’ї дзвенять,

Витьохкують в душі,

А ти смієшся з вигадки моєї.

Їх чує листопад,

Їх чують спориші –

І оживають скривджені лілеї.

Невже не чуєш ти

Той солов’їний дзвін?

Невже тебе лякає люта хвища?

Тоді то не любов,

Тоді це ще не він,

Та з кожним днем твоя весна все ближче.

Я принесу росу

Світанкових гаїв

І напою тебе, й зволожу очі.

Тоді почуєш ти

Весняних солов’їв,

Тоді у грудях серце затріпоче.