«Весняний цвіт», «Берізка», «Зоря вечірня», «Шкільна», «Королівна», «Я стану казкою». А ще… Розгубилися по світу. І ніхто вже ті пісні ніколи не збере.
Мені інколи здається, що я сама в себе вкрала пісню, бо пішла з того невичерпного співучого гурту, з жіночого ансамблю «Струмочок». Такого гурту не було, більше нема і не буде. Жаль, що не знайшлося нікого, щоб віддати йому належне, підтримати його, а може й підняти на п’єдестал, бо він того вартує. Кожна зі «струмчанок» народилася з піснею – і це було головне. Пісня була понад все. Можна було поступитися місцем, відпусткою, премією, тільки не піснею. Це була власність кожної з тих співучих жінок, котру ніхто не міг відібрати. Співали до концерту, під час концерту і після концерту. Могли співати годинами, і жодна пісня не повторювалася. Це був воістину божий дар. Це була винагорода за всі злигодні і митарства, що витримувала кожна з нас. У кожної було щось своє, і те «щось» виливалося в пісні. Зболена і тужлива, весела і задирикувата, щемлива і закохана, прадавня і сучасна, пісня шукала свого слухача і неодмінно знаходила. І той, хто чув ту пісню, вже не міг її забути ні тепер, ні завтра, ні колись…
Ой ти, струмочку,
Срібна водичко,
Куди біжиш і що несеш?
Кому – кохання,
Кому – розлуку,
Мені ж нічого не даєш.
Прості і незамудровані слова. І вже забулося, що належать вони Миколі Шпоту, а мелодію придумав наш керівник Юліан Вовк. Якимсь дивом пісня перелетіла через кордони, через моря і океани. Дехто з композиторів намагався присвоїти її собі (Бог їм суддя). А пісня таки стала народною – і це найвища похвала і нагорода для авторів.
Я щаслива, що стояла біля витоків того тоді ще дівочого ансамблю. Ми співали – і це було головне. Ми ладні були терпіти дискомфорт, важку і довгу дорогу в незручному автобусі – аби співати, аби нести свою пісню до людей. Ми любили пісню, а пісня любила нас. Вона лягала нам на уста, жила в наших серцях, а коли вихлюпувалася, то несла людям добро і полегкість. Бо та пісня була від Бога.
Від Бога наша пісня, наша мова,
Від щедрості ми сущі на віку.
Від Божої любові колискова
Нам душі зігрівала в сповитку.
Краще не скажеш і не заспіваєш. Тоді душі розкривалися у тих, хто співав, і у тих, хто слухав. Тоді пісня жила, і ми жили разом з нею. Співали під баян, співали під інструментальний квартет, співали під оркестр, любили співати без супроводу. Такої любові до пісні важко було ще знайти.
Розумію, що дуже невдячна справа писати сумні вірші, а тим паче вводити їх у збірку. Але хіба поет, пишучи вірші, шукає вдячності? А може й шукає, але, якщо не знаходить, то обходиться якось без неї. Однак писатиме те, що йому пишеться, що вихлюпується з поетової душі.
А люди? Вони шукають скорше чогось веселого. Хоча… Хоча всякі люди всяке й шукають. Це вже так. І однак мені захотілося, так чомусь нестерпно захотілося зібрати все, що написане мною для Юліана, і помістити в збірку. Бо, думаю так, що ім’я його десь загубиться «на шляхах світової толоки», а того не хотілося б, бо ця людина, Юліан Вовк, вартує, якщо не слави, то світлої пам’яті.
Тому, дорогий читачу, прочитай і прийми ті сумні рядки, сумні, як пізня осінь. Тільки осінь настане ще і ще, а Юліана більше не буде. Не буде ніколи. Не буде і нас колись, то правда. Такий закон нашого буття чи небуття. Дай нам, Боже, щоб колись хтось і про нас згадав добрим словом, якщо ми того будемо вартувати. А зараз про Юліана. Кладу, Юліане, у твій вінок свої сумні вірші.
Біля могили плакала любов
Передчасно помер музикант і митець…
Ми стояли з похиленими головами…
Ні сльозами не вернеш його, ні словами,
Бо у кожного свій невблаганний кінець…
«Вічну пам’ять» йому побратими співали,
Говорили слова… І по темі, й без теми…
У жалобі дружина і діти стояли.
Тихо лілії плакали і хризантеми…
Раптом зойкнула тиша, мов чайка над морем.
І хитнулось у натовпі: «Це не дружина»…
«Мій коханий, єдиний!» – над болем, над горем,
І заквилила тихо вона, й затужила.
Тихо натовп завмер:
Що ж тепер?
І шептали тривожно:
– Як можна?
– Ми не проти таємних утіх…
Але так, щоб при всіх… Гріх!
А вона лиш одного любила в житті,
Та чогось не сказала, чогось не зуміла…
А тепер от посміла… Взяла і посміла…
На отім рубежі, на останнім путі…
І стояла вона у похміллі гіркому,
І зривалося з уст: «Коханий мій!»
Але він вже тепер не належав нікому:
Ні дружині, ні дітям, ні навіть їй…
Вкладали вже вінки й осінні квіти,
Вже дехто потихеньку відійшов…
Біля могили плакала любов –
І не посмів ніхто її спинити.
Біля могили плакала любов…
Вона ридала гірко і невтішно,
Була така висока і безгрішна,
Не чула пересудів і обмов.
Та що їй пересуди та обмови…
Пішов з життя, полинув за межу
Отой, хто вартий був її любові…
Я більше вже нічого не скажу…
Лиш не судіть її, жорстокі люди…
Були надії… Мрії… Не збулись…
Ви пам’ятайте: хто когось осудить,
Той буде кимсь осуджений колись.