Тільки кому?..
Я підслухала пісню твою ненароком.
Ти співав не про мене і не мені.
Я пройшла повз тебе розпачливим кроком
У колишні наші минулі дні.
Ось до того вікна припадала тополя,
Щоб послухати пісню, котру ти співав,
А за рогом будинку ховалася доля
І сміялася зверхньо посеред трав.
Я підслухала пісню – і стало прикро.
І додумати раптом забракло сил.
А з-за рогу доля сміялася хитро,
Хоч втручатись ніхто її не просив.
Так було і так буде віднині й довіку,
І нічого не змінить людина ні час…
Може віри не йняти тому чоловіку,
Що співає для когось, а може для нас.
Може віри не йняти?..
А в що ж тоді вірити?
Тільки в Бога і в себе, у вічність німу…
Будуть зорі світити і вітер віяти…
Тільки кому?..
Ну як же так?
Роки на мене дивляться спроквола,
Сміється тільки небо голубе,
А я стою, і немічна, і квола,
І згадую, і згадую тебе.
Я згадую – і це уже немало,
Хоча й на тебе роки налягли,
Та я тебе таким запам’ятала,
Твій поцілунок губи зберегли.
Рушник, що вишивала на весілля,
Лежить у скрині, спогадом болить,
І смутком пахне розмаїте зілля,
І кольором уже не веселить.
Ну як же так? Ну як же воно сталось,
Що нарізно до нас прийшла зима?
Та добре те, що так запам’яталось
Те, що було, і те, чого нема.
Вишнева тиша
Вишнева тиша впала у сади,
І задзвонили в дзвони солов’ї.
Між травами ти загубив сліди,
А може то сліди і не твої.
Коли тебе я не чекаю вже,
Коли тебе немає поблизу,
Вишнева тиша смуток стереже
І витира непрохану сльозу.
Вишнева тиша пісню не спиня,
Та соловейко сам чомусь мовчить.
Дозволь, я напою твого коня,
Нехай тебе до іншої помчить.
За кохану поклич
Не покликав мене за дружину,
Хоч любив, я те знаю, любив.
Подаруй мені теплу жоржину,
Якщо спогадів не розгубив.
Нам з тобою тепер все вже можна.
Ревнувати не сміє ніхто.
Пам’ятається мить наша кожна
І твоє стареньке авто.
І дощі, і розвихрені грози,
І світанки, такі голубі.
Навертались непрохані сльози.
Я про них не казала тобі.
Подаруй мені теплу жоржину,
Як тоді, у ту зоряну ніч.
Не покликав мене за дружину,
То тепер за кохану поклич.