Так судилося

Слава Богу, що ти не мій.

Це була б для обох покута,

Це була б для обох отрута,

Бо не пара ми, зрозумій.

І нема чого шкодувати.

Ми такі невблаганно різні,

Як світанки і вечір пізній,

Як весняні й осінні шати.

Синіли волошки в житі.

Треба жити, доконче жити

І спробувати, якщо вдасться,

Знайти своє щастя.

А може те щастя ще й не вродилося…

Що ж, так судилося.

 

Аби любив

Ти не кажи мені нічого.

Я обів’ю тебе, як хміль.

Тебе єдиного, одного,

За сто земель, за сто весіль.

Знайду, побачу, зачарую,

Збудую дім, збудую храм,

Весняну повінь подарую,

Щоб легше танути снігам.

Забути мушу сон і втому,

Мов не було минулих літ.

Я поверну тебе додому,

У той весняний пишноцвіт.

Таких цвітінь ти ще не бачив,

Таких зірок ще не ловив.

Аби ти тільки все пробачив,

Аби любив, аби любив.

Твій кінь тут обірве стремена

Серед високої трави.

Живи! Якщо не біля мене,

То біля іншої живи.

Моя любов така велика.

Якщо захочеш, відпущу.

А якби так колись покликав,

То я прилину-прилечу.

 

Та вороття нема

Вже повернулись шпаки,

А у нас навпаки:

Наша любов зібралась у вирій.

Я у зажурі щирій

Їй помахала крильми:

• А ми?

Ну хоч мене з собою візьми.

А любов

Без оков,

Наче ластівка кольорова,

Гукнула мені:

• Ні.

Я назавше лечу зі Львова.

Ти ж зі мною не полетиш.

Облиш.

І було мені сумно-сумно.

Залишатися тут нерозумно.

І летіти їй навздогін…

А він?..

І я залишилась у Львові,

У тій весні веселковій,

Без нього і без любові.

Сама…

І дарма…

Та вороття нема.