Без пари

Ти іменем моїм

Назвав свою донечку,

Щоб це ім’я

Повторювати щодня.

Ти її називав

Маленьке сонечко.

А сонечком твоїм

Була ще і я.

Я буду поруч,

Непомітна і знічена,

Така ж, як колись,

Молода і розкована.

Звичайно, ти

Вчинив ризиковано –

Ти долю обрав

Любов’ю заквітчану

Ростиме донечка,

Красива і розумна,

І моє сонечко

Зайде вже за хмари.

Від того часом.

Стає трохи сумно.

У тебе є донечка,

А я без пари…

 

Нікого щось нема

Весна стояла у зеніті,

І сонце сіяло свій пал.

І я була. Найкраща в світі.

Хто не помітив – той пропав.

А хто помітив – закохався

І теж пропав, як не крути.

А місяць у Дніпрі купався,

І веснували вже коти.

Мені б спокусницю-гітару,

А пісня зродиться сама.

А краще – пару, гарну пару.

Але нікого щось нема.

 

 

Пустеля німа

Запекло, заболіло, а потім затерпло –

І нема ні емоцій, ні болю, ні сліз.

Я, здається, пішла б за тобою у пекло,

А тепер не піду ані в рай, ані в ліс.

І не клич, бо тобі я вже більше не вірю.

Обіцянками душу мені не тривож.

Я пройшла крізь хуртечу, пройшла крізь завію,

І тепер, як і ти, я байдужа також.

А якщо це не правда? Якщо не байдужа?

На повернення більше надії нема.

Я з тобою самотня, єдиний мій друже,

А без тебе довкола пустеля німа…

 

Приречена любов

Я так любив тебе приречено,

Не сподіваючись на диво.

І квітку, чобітком знівечену,

Я підібрав і був щасливий.

Я квітці тій не міг зарадити,

Вона в руках моїх вмирала.

Як ти могла так легко зрадити?

Ще й досі пару не обрала.

Ти танцювала і сміялася.

Хтось млів під поглядом палючим.

Чиєїсь зради не боялася,

Ніякий біль тебе не мучив.

Ти не любила… Вся світилася.

Те світло й посмішка – все штучне.

Зоря на тебе задивилася

І згасла. Їй було незручно.

А я любив тебе приречено,

Хоч так було на серці гірко.

І квітку, чобітком знівечену,

Все ще в руках тримав, як зірку.

 

Зім’яті пелюстки квіток

Гарна і сумна,

Ти йшла по вулиці одна,

А хтось дивився із вікна

Закоханий і ніжний.

То був поет.

Шукав красу він між чужих планет.

Тобі він кинув осяйний букет

Пахкий і білосніжний.

Він дивився на тебе печально,

Чи закохано, чи прощально,

На вигин твоєї дороги,

А ти наступала безжально

На квітки, що він кидав під ноги.

А квітки

Крізь зім’яті пелюстки

Все дивилися на тебе

І надіялись таки,

Що колись,

Коли глянеш ти в блакитну вись,

Серед спогадів своїх

Згадаєш і їх.

І сльоза,

Як ранкова зоряна роса,

Хочеш того ти чи не хочеш,

Твої захмарить очі.

І тоді

Оживуть у пам’яті квітки,

Їх пахкі зім’яті пелюстки.

Їм хотілося, щоб ти

Серед німої самоти,

Коли врода відійде у минуле,

Їхній біль збагнула.

Та дарма,

Ти про те не відаєш й сама:

В твоїм серці жалощів нема

Ані краплини.

Так вже є.

Може й серце, що було твоє,

Сточив золотий шашіль

Грошей і дорогих авто.

І не врятує вже ніхто

Ні тебе,

Ні тих знівечених квіток,

Ні той прокладений місток

Від свят у будні.

Марний льос!

І щоб колись не довелось

Все ж пригадати ті квітки

І їх зім’яті пелюстки

У перекресленім майбутнім.

Лиш поет

Тобі присвятить ще один сонет

І намалює твій портрет

У щирих віршах.

Тільки ти

Серед порожньої тупої самоти

Того не прочитаєш.

Бо ти… Ого!

Ні поета, ні поезії його

Не пам’ятаєш.