Лебедина пісня

Хтось дорікне, що я така стара,

А й досі пишу вірші про кохання.

Пора вже вгамуватися, пора…

А раптом це весна моя остання?

Останнє літо чи остання осінь…

Писати вірші… то ж хіба це гріх?

Дзвенить для мене срібне дзвінголосся.

Пишу не лиш для себе, а для всіх…

Живу допоки. А як прийде час,

Тоді й писати вірші перестану.

І згоди не спита ніхто у нас,

І будете молитись за Тетяну.

Коли – ніхто не знає. Навіть я.

То й добре. Бо навіщо теє знати?

Обурюється донечка моя,

Що й досі про кохання пише мати.

• Ти вже вгамуйся, матінко, агей!

Що ти у нас романтик, – всі те знають.

Та якось вже незручно від людей.

В такі роки давно вже не кохають.

• Ти рації не маєш ні на цент,

Моя банальна і розумна доню.

Мій парубок давно вже не студент,

Життя сивин насипало на скроні.

Отой дідусь приходить молодим

У мої сни крізь років каламуть.

Все, що було, розтануло мов дим,

Та сни живуть, і спогади живуть.

Переказав, щоб я прийшла до нього.

І я прийшла провідати старого.

Що ж тут такого?

Прийшла й спинилася біля порога.

Він дивиться на мене, я – на нього.

• Тетянко!.. добре, що ти час знайшла

Й таки прийшла.

А я ото збираюся в дорогу.

Коня сідлати – а стремен нема.

Шукав, шукав – усе дарма.

Чи ти не знаєш, де мої стремена?

• З тим, Петре, не до мене.

Дружину маєш, в неї запитай.

• Дружина в мене добра, та вона

Того не зна.

А ти це мусиш знати

Й мені сказати.

Літа біжать,

Стремена десь лежать.

А як без них коня сідлати?

Я все життя спокутував провину:

Чому тебе не взяв я дружину?

• Ну… не судилось, і тому не взяв.
• Там біля тебе стільки тих роззяв:

Крутилися, як мухи біля меду.

А я… жонатий був, а все ще млів.

То добре, що ти вибрала Миколу.

Ми з ним разом закінчували школу

І в інституті вчились одночасно.

Пішов з життя товариш мій дочасно.

Повіриш, довго я за ним журився.

Чому з тобою я не одружився –

І досі не збагну.

Любив тебе одну.

• Тепер про те журитися не слід.

Минуло стільки літ…

• Літа минули, але ми зостались.

Зістарілись, та гіршими не стали.

Розваж ніші, спокійніші хіба що.

• А ти до всього ще таке ледащо.

В дорогу він зібрався!

А онуки?

Хто їх поставить на міцне крило?

Чи не втомились без роботи руки?

Не палить нерозтрачене тепло

Вставай. Коня сідлати ще не час.

Життя ніхто не проживе за нас.

І наперед не треба ворожити,

Кому і скільки Бог відміряв жити.

Вставай, Петрусю, в тебе стільки справ,

Котрі закинув ти і занедбав.

• Ти знаєш, сила є в твоїх словах.

Поправ мені подушку в головах.

Поправила. – Аж легше мені стало.

І серце калатати перестало.

То може й справді… стану я на ноги

І поки що відмовлюсь від дороги.

І встав старий. Повіриш? Їй же Богу!

Забув і про коня, і про дорогу.

• А про стремена? Ті, що він питав.
• Це він минуле наше пам’ятав.

Так, як і я про нього пам’ятаю,

Хоча і про стремена не питаю.

То не картай мене, моя дитино,

Що я співаю пісню лебедину.