Може Бог нас з’єднає колись ( на світлу пам’ять Феліксу Фролову)

Сльози змиють печаль, і розвіється смуток.

І озветься весняна теплинь.

Я зорею зійду поміж незабуток

І шепну тобі тихо: «прилинь!»

Тільки ти не прилинеш з далекого світу,

Бо забув знайомі стежки.

Я тобі назбираю весняного цвіту,

Про котрий співають пташки.

Може все ж ти прилинеш і станеш незримо

Під калиною тут у садку.

Я для тебе знайду ще нечувану риму,

А зозуля докине «ку-ку».

І для кого кує моя добра зозуля

І літа кому роздає?

Ми почули тебе, їй же Богу, почули

Весняне кування твоє.

Ми з тобою зла не робили нікому,

Як робили, то тільки собі.

Я ще трішки постою і піду додому,

А ти ще постій у журбі.

Тільки може до нас змилосердиться небо,

Хоч подумки ти помолись.

Я молитимусь Богу за тебе й за себе:

Може нас Він з’єднає колись.

 

На відстані літ ( В.К. )

Я віршую, віршую, а ти мовчиш,

На мій пристрасний поклик не відгукнешся.

Ти зі мною в житті не розминешся,

Тільки треба згадати, згадати лиш.

Ще стоять каштани в шкільному саду,

Ті, що нас пам’ятають і досі.

Я до тебе прийду, неодмінно прийду

Через весни і зими, і через осінь.

Сподіваюсь, що в тебе усе як слід,

Що у тебе, напевно, і діти, і внуки.

Ми протягнемо одне одному руки

І відчуємо потиск на відстані літ.

 

Любов свята і грішна

А ти співав мені,

Такий натхненний,

Сумні твої пісні

Були для мене.

А я їх слухала –

І серце мліло.

Тебе любила я,

Тебе любила.

І раптом дощ пішов,

Громи гриміли.

Сказати про любов

Ми ще не вміли.

Порада осені

Така невтішна.

Любов непрошена

Свята і грішна.

Сміялись кучері,

Сміялась тиша.

Гіркі заручини,

Печаль гіркіша.

І досі душу рве

Печаль торішня,

Бо я заручена,

Та незаміжня.

Живуть твої пісні,

Такі чудові.

Не жаль тебе мені,

А жаль любові.

Бо то була любов

Свята і грішна.

Порада осені

Така невтішна…