У чиїсь сни

Є у мене одна таємниця:

Мені досі парубок сниться,

Той, що давно вже дідусь.

І колись

Часто снивсь.

Був у нього густий чорний вус,

І звався він просто Петрусь.

Ну й натерпілася я сорому,

Що дивилася в його сторону.

Чи відкрити йому свою таємницю,

Що він мені й досі парубком сниться?

Мабуть, розкажу. То ж не гріх.

Та не хочеться,

Дуже не хочеться

Обертати спогад на сміх.

Вірю чомусь,

Що і я комусь

Снюся дівчиною жартівливою,

І мрійливою,

І щасливою,

Приходжу в чиїсь сни

Без сивини.

 

Люблю свій спогад

Хтось любив мою пісню,

А хтось мої коси.

Все минулось, забулось,

Увійшло в береги.

Бо прийшла невблаганна

І непрохана осінь,

А небавом зима

Все загорне в сніги.

Все приймаю:

І зиму,

І порадницю осінь,

Все, що час посилає,

Я прийму без жалю.

Хтось любив мою пісню,

А хтось мої коси,

Ну, а я дивний спогад

Ще і досі люблю.

 

Тому й зима…

Гортаю вірші, писані давно,

Наче в юність свою відчинила вікно.

Як у німому кіно.

Пропливають події і дати…

Є що згадати.

Я тоді була молода і закохана,

В міру порядна і в міру грішна.

І скотилась сльоза непрохана,

Гірка і невтішна.

Проковтнула її, як гірку образу,

І ніяк не могла збагнути відразу,

Чого я розплакалась. Пройшло стільки літ.

А може часом поплакати слід.

У житті не просила ні в кого жалю.

А в тім… я й досі його люблю.

І запекла образа, гірка, як полин.

Хіба ж він один?

Мабуть, що один.

Видно, такого більше нема.

Тому й зима…

День начебто ще осінній,

А на волоссі іній.

Життя притрусило, не пошкодувало.

Хіба ж мало?

Пишуться вірші.

Хіба ж гірші?

Здається, такі ж, як колись.

Поети не перевелись.

А почуття?

Це над життя.

Любов, якої нема…

Я вчуся пеленати свою дитину.

Колискові співати я вміла давно.

З того часу, як стала тобі за дружину,

Я у всесвіт собі відчинила вікно.

Сяє місяць мені і світять зорі,

І блакиті неба аж забагато,

І любов ширяє в небеснім просторі,

Кожен будень мені видається за свято.

Я щаслива, бо маю тебе і сина.

Я чути не хочу про твою зраду.

Відкидаю щиру жіночу пораду,

Бо прийняти її мені несила.

Інколи все ж я буваю зажурена.

Розумію, що в інших не все ідеально.

А  я буду жити тобою одурена

І робити вигляд, що все нормально.

От тільки любов. Й говорити дарма.

Вона не хоче нещирих цілунків,

Ні квітів не хоче, ні подарунків,

Тільки любові, якої нема…