В моїй оселі ( казка )

 

Поезія моя ні на чию не схожа,

І я сама не схожа ні на кого.

Мощу сама гніздо своє убоге,

Чогось бракує – випрошу у Бога.

У мене зорі інколи ночують,

До мене місяць інколи заходить,

Казки по світу втомлені мандрують,

І кожна відпочинок тут знаходить.

Відпочивають в мене на осонні,

А з кожною добро відпочиває.

Сонячний зайчик на моїй долоні

Себе цілком безпечно почуває.

Як бачите, у мене дуже людно,

І кава пахне, наче у кав’ярні.

А ще прибилось кошеня приблудне,

Його прогнати – то надії марні.

Візьму до гурту. Може приживеться.

О, та воно, либонь, уже, як вдома.

Он до зорі залізло і товчеться,

Немов вона давно його знайома.

І бавиться, і треться, і муркоче,

А та закрила очі  і регоче.

Котяче дитинчатко пустотливе.

Вона щаслива і воно щасливе.

• Киць-киць, дурне! Не лізь, бо обпечешся.

Вона лиш тільки з вигляду холодна.

• Ти не лякай його, нехай товчеться.

Я на котячі пестощі голодна.

Прикрию жар і шкоди не завдам.

Як полечу, його покину вам.

Нехай мене чекає. Добре знати:

Хтось буде на землі мене чекати.

Нажаль…пора. Мені світити треба.

Он місяць супиться й киває грізно з неба.

Дістану на горіхи поготів.

Як жаль, що в небі не бува котів.

Є Гончі Пси, а от котів нема.

Природа так придумала дарма.

Тоді б і місяць лагіднішим був.

А може б про обов’язки забув.

А так… такий суворий і свариться,

Якщо котрась з нас забариться.

А то давай полетимо, Мурко.

• Няв! Я люблю і м’ясо, й молоко.

А ще люблю комфорт, люблю тепло.

З котами так, либонь, завжди було.

Мої брати,

Хоробрі коти

Чомусь бояться висоти.

Коти не вміють літати.

Вони живуть в теплій хаті.

На м’якому сплять,

Ситно їдять,

Інколи мишку можуть впіймати,

Щоб господиню налякати.

 

 

 

Присвяти

 

 

Народився поет ( Степану Підлужному )

Народився поет.

Тихо муза в долоні плеснула.

В узголов’ї стояла

І долю поетові креслила.

Посміхалася муза

І невидима тихо схилилася.

• Ой, нелегка тобі,

Хлопче, доля на світі судилася.

Тихо ангел літав на крилі.

Народилось добро на землі.

Ще не знали ні батько, ні мати,

Як тут дитину назвати,

А муза вже знала,

І ангел знав.

І в перший купіль дитини

Кинула муза три насінини.

З одної любов проросла,

Засіялась розумом друга,

А з третьої виросла туга

За край свій, що проти зла.

Сказала муза йому,

І вп’яте сказала, і всоте:

• Красу свого краю всотуй

І прислужися йому.

Зозуля в задумі кувала,

Матуся рушник вишивала,

Чекали ліси та гаї,

Чекали на вірші твої.