Казка радості й любові

У мене в хаті ночували зорі,

Коли було їм холодно і сумно.

Я ж молода була і нерозумна,

Чоло схиляла у німій покорі.

І тішилась, що в мене тепла хата,

Духмяна кава і зірки у хаті.

Вони ж були на вигадки багаті

І пустували, як ото дівчата.

– Ану ходімо парубків лякати.

– Чого лякати? Краще чарувати.

От я влечу в кватирку до Миколи.

А ти, сестрице, Василя одвідай.

Наснись йому, щоб не забув ніколи.

Аби не снідав, щоб і не обідав,

Щоб між дівчат ішов зорю шукати.

– І що? Знайде? – Знайде обов’язково.

І до вінця. Згадаєш моє слово.

І реготали – аж луною виляск.

І не журились, що і як на небі,

Бо жодна з них на небо не дивилась.

Лиш вибігали у своїй потребі –

І знов ховались, хукали на руки.

– Ну і мороз! Лютує, навіжений.

– Казали, що весни він наречений.

– От не повірю. То пльотркарські трюки.

Ну як же можна! Дідуган казковий

І ніжний трем весняного цвітіння,

Пробудження і тихе воскресіння.

Таке не поєднається ніколи.

– А як же, мабуть,холодно на небі.

І захисту ніякого нема.

– Що сердитись? Зима на те й зима.

Вона не лиш для мене і для тебе.

Вона для звірів, для людей, – для всіх.

• Я думаю, ніхто її не любить.
• Не думай так, бо дехто любить сніг.
• Зима жорстока. Все, що квітне, губить.
• Та є в ній щось… Таке до болю миле,

Таке до млості чепурне і біле,

Що хочеться її намалювати,

Писати вірші і пісень співати.

• Чого ж ти тут сидиш? Лети на небо.

Тобі навіщо те тепло земне?

• Вже й осудили подруги мене.

А я журюся не лише про себе.

Так хочеться, щоб скрізь буяло свято,

Щоб віршів і пісень було багато,

І радості, і квітів, і любові,

І щоб світили зорі вечорові.

• Ну й буде нам, сестриці, на горіхи.

Від місяця дістанем прочухана.

• Ай, не журися. Скільки тої втіхи.

Він вибачить нам пустощі і сміхи.

Світи,світи із вечора до рання.

Чекають люди, щоб котрась упала.

Нехай впаде – аби збулось бажання,

Нехай згорить – аби ясніш палала.

Образливо. На те, либонь, і зорі,

Аби світити, падати й згоріти,

Чиїсь серця передчуттям зігріти,

Своє життя віддати у покорі.

• Чиєсь я чую жалюгідне хлипання.

Зорею бути то почесно так.

То всесвіту величний гордий знак.

Гріх нарікати на своє покликання.

Все, щоб ви знали, у житті непросто.

Непросто все у всесвіті і світі.

У всесвіт кожен посланий не гостем,

Як люди, так і зорі, так і квіти.

У всесвіт кожний посланий творити,

Добро чи зло – кому вже як наречено,

Комусь життя полегшити знівечене,

Світити, щоб упасти і згоріти.

Від кого чую жалюгідне хлипання?

Зорею бути – то почесно так.

То всесвіту величний гордий знак.

Гріх нарікати на своє покликання.

 

На небі місяць гнівався в тумані.

• Ну як таких пустотниць пильнувати?

Сміявся вітер: – Каву п’ють у Тані.

Тебе ж лишили господарювати

• Світи всю ніч! Без всякого спочинку!

Вони ж в теплі і п’ють духмяну каву.

Я, знаючи про вдачу їх лукаву,

Сам відпустив погрітись на часинку.

Насупивсь місяць – аж сніги злякались.

Куйовдив хмари, мов були із вати.

• Сам відпустив. Чого ж тут падкувати?

Тепер світи. А зорі загулялись.

• Вони собі любенько ледачкують,

А ти світи, як дурень, цілу ніч.

Ще й з мене, певно, десь собі кепкують.

Повій-но, вітре, ти і їх поклич.

• Докличешся! Аякже! Шкода труду.
• Піду і я. нехай же йому грець!

І я світити сам один не буду.

Ось казки ненав’язливий вінець.

• Ну посміхнися людям на останок,

Не залишай їх в темряві густій.

Ось незабаром вже прийде світанок.

Ще трішечки на небі ти постій.

Побачиш, завтра буде все як треба.

Всі твої зорі висиплять на небо

Я промету стежки, хмарки розвію.

Ти знаєш, друже, я це добре вмію.

Ми подаруєм людям світлу казку,

Таку нову, незнану і відому.

З усіх доріг повернемо додому

Тих, хто цінує затишок і ласку.

І будуть зорі в небі неозорім,

І буде місяць в золотій підкові,

І буде казка радості й любові

У кожнім серці, в кожнім добрім слові.