Я сумую за Кримом

Я позичу у когось риму

І почну якийсь вірш снувати.

Не поїду вже більше до Криму.

Буду довго за ним сумувати.

Засумують без мене дороги,

Бурхливе і лагідне море.

Ясна річ, це для Криму не горе.

Є у нього свої тривоги.

Більш важливі. А я… між іншим.

Що для Криму я можу зробити?

Написати схвильовані вірші,

Сумувати за ним і любити.

А ще хочу всім серцем вірити,

Що настане щаслива днина,

І не втомиться вітер віяти:

Крим – це Україна.

 

То не чайка в небі кигиче,

То летить наша дівка-бранка.

Вона кличе, чуєте, кличе

Щовечора і щоранку:

• Де ж ви, славні козаченьки?

Чи забули славу?

Свою силу, свою волю

І свою державу?

• Не забули, дівко-бранко.

І настане днина –

Світ нарешті зрозуміє:

Крим – це Україна.

І зашумить чорне море

І Дніпро могутній,

Попливуть козацькі чайки

У своє майбутнє.

 

Доки з Криму сіль привезуть чумаки

Хтось вірить в містику, хтось в еротику,

А хтось довіряє життя наркотику,

А я не вірю ані тобі,

А інколи навіть сама собі.

Вірю в Бога, в пісню і в щире слово.

Поетесою стала не випадково.

Голосно сміюся і тихо плачу,

Не вмію ловити за хвіст удачу.

Хтось гудить мої вірші.

Хоча є й гірші.

Правда, є й кращі.

Але й мої не такі вже й пропащі.

Хтось гудить мої вірші,

А хтось хвалить

А я пишу так,

Як душа велить.

Інколи проігнорую риму,

А інколи помандрую пішки до Криму.

Звичайно, тільки у віршах.

Своїми ногами старими

Не ризикнула б. Куди там до Криму!

Дай, Боже, по хаті хоча б мандрувати

І якось в житті собі раду давати.

Та інколи море як зашумить,

Пісня козацька як задзвенить…

Позичу у когось риму

Та й рушу до Криму.

Може не пропаду,

Якось таки дійду.

Серце забилося у тривозі.

Піду помалу.

Чумаків зустріну по дорозі,

Підвезуть, не кинуть на поталу.

І враз поза плечі сипнуло морозом,

Твереза думка пронизує розум:

До Криму? Навіщо? І мрії, як дим….

До Криму треба йти молодим.

Звільнити Крим – наша думка єдина.

Крим – наш! Крим – Україна!

Бере образа, і злість, і жаль:

Від Криму не відступиться москаль.

А я почекаю в надії таки,

Доки з Криму сіль привезуть чумаки.

Коли падають зорі

 

Зоряні вірші

Всі мої мрії збуваються,

Тільки одна не збудеться.

Все, що було, забувається,

Тільки любов не забудеться.

Дивиться мовчки з-за обрію,

Часом сяйне блискавиця.

Лишиться згадкою доброю,

А може часом присниться.

Тихо дерева колишуться,

Ніч посміхається радо,

Зоряні вірші напишуться

І упадуть зорепадом.

А вірші, як зоря,

Упали на траву.

То значить, я живу!

Воістину, живу!

Ці вірші – мов зоря,

Провісниця кохання,

І світять, і горять.

Загадуйте бажання.

То мій вогненний гріх,

То біль мій, моя втіха.

Ловіть у руки їх –

І буде радість тиха.

І буде цвіт весни,

Черемховий, бузковий,

Прийде у ваші сни

Примарний світ казковий.

Веселі і сумні,

Ніколи не байдужі,

Вони живуть в мені.

Прийми їх, любий друже.