Паперовий змій

Ми стоїмо, тримаючись за руки,

А море тихо лащиться до ніг.

Забулися всі радості і муки,

Лиш ти ніяк оговтатись не міг.

Не міг збагнути, звідки це на тебе

Такий несамовитий зорецвіт…

Сміялось море, і сміялось небо,

І жив, буяв відкритий нами світ.

Відкритий, ще незайманий і чистий,

Бери його всім серцем, обіруч.

Був день до болю сонячний, врочистий,

Озвуч його у музиці, озвуч.

Кричали чайки. Голосно кричали.

Мене застерігали: ти не мій…

Хотіла я скоритися печалі,

Та де не взявся паперовий змій.

Його хтось смикав, не пускав злетіти.

Він сердився і рвався в височінь.

Сміялись діти, тішилися діти.

І я тобі сказала: «відпочинь».

Отямся, бо для тебе це незвично.

Ти раб речей і пристрастей людських.

А світ буяв, надземно, феєрично,

Шукав йому підвладних, не таких…

І нас життя теж смикає за нитку

І не дає злетіти, рвись – не рвись.

Поборсавшись, йде кожен в свою клітку

І нидіє, як нидів і колись.

Засмоктують обов’язки і будні.

Який там зорецвіт! Ти раб речей.

Безбарвне і минуле і майбутнє.

Лише відрада втомлених ночей.

Лиш інколи той змій тобі насниться,

Той неслухняний паперовий змій.

А по життю ти ходиш, як лисиця.

То може й добре те, що ти не мій.

 

Побачення більше не буде

Вимиває хвиля

Пісок з-під ніг,

Бавиться зі мною,

Літеплом пестить.

Ти прийти сьогодні

Чомусь не зміг.

Хтось твоє майбутнє

На небі креслить.

Я тебе чекати

Не буду більш.

Може навіть краще,

Що так все вийшло.

Хай на серці краще

Лишиться біль,

Ніж слова нещирі,

Слова колишні.

 

До побачення!

До побачення!

Хоч побачення більше не буде.

Ти для іншої

Був призначений –

Так вирішив Бог чи люди.

Хвилі скажуть тобі,

Що я плакала,

Море тихо тобі усміхнеться.

Ти не вір,

То хмаринка покрапала.

Сонце висушить –

І минеться.

Я у море кину монети,

Щоб колись ще із ним зустрітися.

Чи впізнаєш колись мене ти,

Як приїду до моря погрітися?

Чайка крикнула:

– До побачення!

Я хустинкою їй махнула.

Це тепер вже

Не має значення –

Все забулося,

Все минуло…

 

Море, місяць і я

Шовково стелилися хвилі

До моїх ніг.

Спліталися обриси милі

Нових доріг.

Зірки в оксамитовім небі,

Як діаманти.

Не думала зовсім про тебе,

А там десь дрімав ти.

Здалека сміялись русалки,

І їхній сміх

Ловив молоденький рибалка

Із мрій моїх.

А вже ті дівчата морські

Не знають спокою,

Та я відвернулась від них,

Затулившись рукою.

Була я така молода,

А коси русі.

Як тая живая вода,

Завжди у русі.

Я коси свої розпущу,

Як та русалка.

Але він не бачить мене,

Отой рибалка.

Здалека, як диво живе,

Корабель іграшковий.

На ньому до мене пливе

Принц казковий.

Це він із далеких світів

Пливе до мене!

Побачити зблизька схотів

Те дівчисько шалене.

А місяць стежину хистку

У морі виклав.

Мене і мою самоту

У мандри кликав.

Та з місяцем я не пішла –

Боялася,

Щоб та радість, яку я знайшла,

На землі не зосталася.