Поетова любов

 

Колись я заздрила жінкам,

Що ви про них писали.

Ах, любощі! Вони не нам…

Вмирали й воскресали,

І оживали для віків,

Як життєдайна злива.

Любов жила поміж рядків,

Щаслива й нещаслива.

І тих жінок давно нема,

І вас нема, на жаль…

І тужить осінь крадькома,

І ще чиясь печаль.

І квіти подаровані

Зів’яли за вікном,

І ті шляхи торовані,

Порослі бур’яном…

Лиш віршам залишатися,

Час не пошкодить їх.

І гріх до них торкатися,

І не читати гріх.

Здається, все тут сказано,

І краще не напишеш.

Слова, в любов зав’язані,

Звучать посеред тиші.

Комусь у серце стукають –

Аж чує вся планета.

Із піснею, з розлукою

Живе любов поета.

Вже тих жінок давно нема,

І вас нема, на жаль…

Лишилася любов сама,

А ще чиясь печаль.

Писались вірші запальні

Так пристрасно й шалено.

Вони писались не мені,

А начебто для мене.

Над віршами невладний час,

Вони живі і досі.

А може в них є щось для вас?

Про вашу світлу осінь…

Які щасливі ті жінки,

Що ви про них писали.

Живуть безсмертні сторінки,

Піснями вірші стали.

Чи випав сніг, чи дощ пішов,

Чи сонце на Парнасі,

Живе поетова любов

У просторі і в часі.