Тетяна Фролова Сама про себе (замість передмови)

Не думаю про вічність (може й зле)

Заглянула вічність у мою мить.

Вона й не помітила, що я тут.

Її не хвилює, їй не болить,

Що мої роки бездумно ідуть.

Вона ж бо вічність, байдужа й сувора,

Не журиться тим, що було вчора.

Її величність, непохитна, як завше.

Як добре, що я ще не в вічності

І живу, своє слово сказавши.

Я живу у своїм сьогоденні,

У стрімкім, неймовірно шаленім.

Про вічність не думаю, якщо чесно.

Жити сьогодні! Це так чудесно!

Настане час подумати й про вічність,

Про її непохитну величність.

Кажете, тоді буде пізно?

А вона мовчить грізно.

 

 

У Добросині

У Добросині люди привітні.

Чи у січні зайдеш, чи у квітні,

Кожна хата цвіте рушниками,

І дівчатами, і жінками.

У зеленому Добросині

Залишився слід від осені,

Залишився слід від літа,

Тут земля теплом зігріта.

У святковому Добросині

Всім дарує небо просині.

Хто хоч раз тут побуває,

Той його не забуває.

Це затишний куточок

Для тебе і для мене,

Не перестане нас він

Красою дивувати.

А якщо дощ іде,

То плаче наречена:

Їй жаль, що вже не буде дівувати

 

 

Час сплачувати борги (нотатки з життя)

Тут в лікарні був ізольований світ.

Свої порядки,

Свої закони,

Свої дозволи,

Свої заборони,

Що робити слід,

А чого не слід…

Одні одужували,

Нахабні і вперті,

Ніяк не хотіли

Коритися смерті.

Вони одужували,

Попри всякі діагнози,

Бо для них життя –

Понад усе.

Вітер з парку

Запахи несе,

А на вікнах цвітуть

Колючі кактуси…

Другі готувалися

Достойно вмерти.

От і зміркуй тепер ти.

Від цілого світу тепер ізольовані,

Вони молилися екзальтовано.

Згадали тепер про Бога,

Бо якось забули про Нього.

Молоді тут лежали,

Лежали похилі.

Відвідувачів просили

Взувати бахіли.

Такі всі різні і такі однакові.

За вікнами дощі за ними плакали,

А потім сонце квапило надію:

– Я Вас зігрію.

Здорові люди йшли собі з лікарні,

Облишивши свої надії марні.

Вони спішили до щоденних справ.

А тут… Де кактуси цвітуть,

Оклигував хтось,

Ну, а хтось вмирав.

А лікарі розводили руками,

Так було завше, так було віками:

– Не все ми можемо.

Ми люди, не боги.

Ваш час настав сплатити всі борги.

За кожну сварку,

За кожну випиту чарку,

За кожну викурену цигарку.

Нажаль… Нікого те не обмине.

– А Вас? – І мене.

Бо ми теж люди, не боги.

І маємо несплачені борги.

– А я не пив і не курив ніколи.

За що ж мене? Ой, коле, в серце коле.

– За оте саме. Лікар посміхнувся.

Незручно стало, і він відвернувся.

– Що не курив, не пив

І не любив жінок,

Що мабуть не ходив

Ніколи у шинок.

Все, що так ревно нам боронить віра,

Усе те можна. Лиш потрібна міра.

Хтось її має,

А хтось втрачає.

Комусь бракує,

Комусь вистачає.

А комусь аж забагато.

Тут такі не лежать.

Але й багаті

За життя своє дрижать.

Вони ж собі не вороги,

Та мають теж несплачені борги.

У них є гроші, власні лікарі,

А може й бог є власний угорі,

То все злодії, брехуни,

Але вмирають і вони.

Можна бути тверезим,

Можна напитися,

Але від смерті

Не відкупитися.

Раптом лікар вхопився за серце, зітхнув,

Пігулку якусь ковтнув.

– Що ж, – сказав, – ми не боги.

Час приходить і нам сплачувати борги.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

two + 3 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.