Не зникай, веселко

Веселковий ранок на землі,

І земля осяяна казково.

На душі у мене веселково,

Зникли біди, більші і малі.

Дякую, веселко, за красу.

Ти позич коромисло дівчатам,

Хай води з криниці принесуть.

Добра та вода, що непочата.

Знали те бабусі й дідусі,

Тільки ми щось забувати стали.

Та любити ми не перестали

І дерева, й квіти у росі.

В тій воді відбилися хмарки,

І вчорашнє сонечко заснуло,

А вночі купалися зірки,

І одна з них ледь не потонула.

Ще побудь, веселко, не зникай,

Радості не пошкодуй для світу,

Звесели мій веселковий край,

Хай зростають веселкові діти.

На людей ти подивись згори.

Нам нічого кращого не треба.

Долучи свої ти кольори

До глибоких барв землі і неба.

Міниться і барвиться весь світ,

Незвичайний і такий казковий.

Залиши свій дивовижний слід –

Буде край наш завше веселковий.

 

Туман заліг в моєму місті

Густий туман заліг в моєму місті,

В старому місті Лева і Франка.

Стояв каштан, неначе у намітці,

Бук одягнув кресаню юнака.

Сміялась осінь в узголов’ї часу.

– Невже ж таки тебе не зупиню?

Мале дівча виходило на трасу,

Шукаючи чи долю, чи рідню.

А та рідня розвіялась по світу.

Хто за кордон, а хто на заробітки.

Не виглядай, бо ти не знаєш, звідки.

Туман і ранок – ненадійні свідки.

Іди додому, дівчино зваблива,

Допоки люди злі тебе не вразили,

Твою невинну душу не образили.

Хто знає, може в Бога ти щаслива.

Іди додому. Не дивися мрійно.

Бо мрія що? Потішить – та й одурить.

Туман заліг надовго й безнадійно,

А з нього осінь ткала день понурий.

 

Кажуть, мріяти не на часі

Загубилась в просторі, в часі,

Загубила свій поклик і тінь.

Може, я була на Парнасі,

Загубив тут підкову мій кінь.

Хтось знайде ту підкову на щастя,

Хай йому поталанить в житті,

А мені вже ніколи не вдасться

Повернути літа золоті.

Стати піснею чи стати птахом,

Щоб злетіти а потім впасти,

Стати вербою понад шляхом,

Рятувати когось від напасти.

Кажуть, мріяти – не на часі.

Що точити порожні розмови?

Краще бавитись на Парнасі.

Хай Пегас мій губить підкови.

Я втомилася від сьогодення

І від того практичного світу.

Вже років набралася жменя,

А я ще й не бачила цвіту.

Просто бавилась на Парнасі,

Толочилась зелена трава.

Кажуть, мріяти не на часі,

А я мрію, бо я жива.