Настроєві замальовки

 

 

Колекція усмішок

Хтось збирає скарби, примножує гроші

І тішиться тим здобутком пропащим.

А я колекціоную людські усмішки,

І це, повірте, скарби найкращі.

Сьогодні мені посміхнулась дитина.

Від тієї усмішки я стала щаслива.

А вчора бабуся мені посміхнулась –

І наче мене поблагословила.

А завтра мені усміхнешся ти.

Це буде для мене така несподіванка.

І посміхнеться небо своєю блакиттю,

І захочеться жити довго-довго.

Скарби і гроші спадкоємці проциндрять,

Або примножать й за них пересваряться.

А скарби і гроші – це тлін і порох,

Не вартують того, щоб за ними журитися.

А хто журиться, той сам собі ворог.

Тим треба заново охреститися.

Треба очиститися від скверни

І стати іншою вже людиною,

Тоді можливо на добро поверне,

І будемо ми сім’єю єдиною.

А моя колекція людських усмішок

Після мене залишиться жити у вічності,

Примножуючи у світі добро

І славу життю, його величності.

 

Доля водія (так мало свят і так багато буднів)

Ти повернувся! Скинув одежину,

Пропахлу потом й порохом дорожнім,

А потім вже обняв свою дружину,

Припав до неї серцем непорожнім.

Умиєшся – й кудись відступить втома.

Обсядуть діти. Скучили за татом.

Ти вдома, любий, ти нарешті вдома.

Відпочивай, у нас сьогодні свято.

Тебе чекають голубі вітри

І ще ніким не зверстані дороги.

Нічого ти мені не говори.

Я заховаю всі свої тривоги.

Тобі я не покажу своїх сліз

І вічного неприспаного страху.

Летить пилюка з-під твоїх коліс,

А я лишаюсь на узбіччі шляху.

Така в нас доля. Доля водія.

Так мало свят і так багато буднів.

Є в мене ти і є у тебе я.

Теперішнє, минуле і майбутнє.

Таке життя… Ну що ти тут зарадиш?

Таке життя… Нічого не попишеш.

Зате я знаю, ти мене не зрадиш

І нас з дітьми ніколи не залишиш.

 

Жив – як не жив

Найгірше те, що нічого згадати,

Ні доброго, ні злого – порожнеча…

Наляже на плечі

Довгий-довгий вечір,

А в ньому поспліталися всі дати.

І жодна з них не одізветься й словом,

Ні радістю, ні смутком, ні сльозою.

Далеке небо міниться грозою,

Снується тиха сутінь вечорова.

Життя вже вийшло з тихих берегів.

Жив чи не жив – однаково для світу.

Либонь, не склав ти свого заповіту

Ані для друзів, ні для ворогів.

А може й не було ні тих, ні других.

Жив – як не жив, байдужий та скупий.

Душею був і розумом сліпий.

Запізно підтягати вже попруги.

Отак і жив. Примножував достатки,

Аби за них сварилися нащадки,

І лаяли, що більше не надбав,

Або що мав,

Не змарнував,

Не перевів на горілки та вина –

У тім була важка твоя провина.

Таке ти передбачити не міг

Й збивався з ніг,

Аби до того ще хоч щось докласти,

А потім впасти.

І слова доброго не заслужив.

Жив – як не жив…