Хто пройде після нас ?

Чи змінилася я?

Чи змінилися люди?

Час неначе застиг

На сплетінні віків.

Ми живемо лиш раз,

Вдруге жити не будем.

Хто пройде після нас

По дорогах батьків ?

Чим засіють поля?

Чи зародить пшениця?

Чи зберуть урожай?

Чи зростуть бур’яни?

Чи їм рідне село

В тихих вербах насниться?

Чи в комп’ютерних снах

Все забудуть вони?

Чи зуміють вони

Кожну квітку любити?

Чи навчаться від нас

Берегти рідний край?

Ти їх, Боже, навчи

Світу зла не робити

І за наші гріхи

Не карай, не карай.

 

 

Ми отак живемо…

Ми отак живемо…

Розбазарюєм наше добро.

Чи історія наша

Ще і досі ніким не почата?

То чому з берегів

Не виходить старий наш Дніпро?

Чом не гострять шаблі

Зорекрилі орли-козачата?

Нами правлять не ті,

Споконвіку і хитрі, й меткі,

Ну, а ми живемо…

Ледве зводимо з кінцями кінці.

То чому ж ми, братове?

Невже недолугі такі,

Що не можемо вибрати

В президенти когось з українців?

Щоб не бив себе в груди

Й не хвалився, що він патріот,

А журився б за долю

України і свого народу,

Нашу мову і пісню

Щоб підняв до найвищих висот,

Щоб завжди пам’ятав

Й не стидався, якого він роду.

Чом ми так живемо?

Чи відваги нам не вистача?

Занедбали свою

І культуру, і пісню, і мову.

Та на ноги сп’ялось,

Підростає мале козача,

Як до зросту дійде,

Може прийде до нас на підмогу.

Ну, а що, коли ні?

Хто навчить його наших чеснот?

Коли ми до сих пір

Так безглуздо і тупо мовчали.

Може скаже мені

Наш великий і мудрий народ,

Як же ми дожились,

Що дітей продаєм в яничари?

Продамо й козача.

В нього сила, і розум, і хист.

Може більше дадуть

Чи долярів, чи щирого злота.

Україно моя,

В чому суть твоя? В чому твій зміст,

Що не вилізем ми

Із московського й досі болота?