На березі життя (славень)

На моєму березі життя

Повені були і суховії,

Тут був гріх і щире каяття,

Був і розпач, і рожеві мрії.

Дякую за те, що довелось

Радості зазнати і печалі.

Щось збулось, щось може й не збулось,

Та я знала: треба жити далі.

Дякую за трьох синів моїх,

За онуків – пагілля зелене.

Господи, Ти не забув за мене

І простив мені мій кожний гріх.

Я славлю життя

З його прикрощами і тривогами.

Я славлю життя

З його вічними пересторогами.

Господи, сили подай

Творити добро.

Хай розцвітає мій край

І не міліє Дніпро.

 

На моєму березі між трав

Незабудка вмилася росою.

Квіти хтось мені подарував,

Хтось моєю бавиться косою.

Гідно так я по життю пройду,

Впевнено, не зупинивши кроку.

Зародили в батьківськім саду

Яблука і груші сього року.

Солодко гуде кудлатий джміль,

Він господар, ну, а я, колишня.

Чи росте за хатою ще вишня?

Чи снується по тичині хміль?

Я славлю життя

З його радощами і тривогами.

Я славлю життя

Зі стежками його і дорогами.

Господи, сили подай

Творити добро.

Хай розцвітає мій край

І не міліє Дніпро.

 

Стою на березі життя.

Переді мною Стікс чи Лета.

В душі чуття чи почуття

Такі, як в кожного поета.

Якщо нап’юся із ріки,

В ту ж саму мить я все забуду.

І стану я тоді ніким,

І вже собою більш не буду.

А хочеться пожити ще

У розкоші садків і квітів,

Скупатись під рясним дощем

І сохнути у теплім літі.

А ще любити, як колись,

По-давньому, по-молодому,

І щоб з грудей пісні лились

І кликали дітей додому.

Я душу спраглу напою

Тією ярою росою,

А всю оту любов свою

Подвою може чи потрою.

Паду на землю й доторкнусь

До неї спраглими устами

І те, що суджено комусь,

Любити буду до нестями.

 

Вертайтесь, діти

Як ластівки зібралися летіти

У вирій за моря, за океани,

Зібрався за кордон і мій коханий,

Сказав, що так не може більше жити.

– Нема грошей, зарплата невелика,

Нема води, такі надхмарні ціни.

В чужі краї ніхто його не кликав.

– А як ти проживеш без України?

– Що ж, якось треба. Виходу не бачу.

Патріотизм… Це добре лиш на людях.

Він сподівався, що ось-ось заплачу.

Не плакала. Боліло щось у грудях.

У розпачі свій смуток загубила,

І жаль було і смутку, і любові.

Пливли у небі хмари чорноброві.

«Невже його недавно ще любила?»

Вже ластівки збиралися летіти,

Щоб з вирію вернутися додому.

Бо тільки вдома виростають діти.

А як тобі, такому молодому,

Гніздечко вити у чужому краї?

Та ти про те не думаєш одначе.

Земля своїх дітей не покарає.

Вона лиш плаче. Тужно, гірко плаче.

Спадають роси на поля й на луки.

То її сльози, то її благання.

– Мені потрібні ваші дужі руки,

І розум ваш, і ваші сподівання.

Вертайтесь, діти. Журавлем курличе,

Хлібами колосистими у полі.

Вертайтесь, діти. Вас матуся кличе.

Не чують… Все летять шукати долі…

Ті її сльози зійдуть полинами,

Колючим терням, гірчаком в городі.

Всевишній Отче, змилуйся над нами,

Не дай зрости зневірі у народі.