– А приїдуть канадійці?

– Аякже! Де б же мати дозволила, щоб її сина без неї женили. Так що тримайся, дівко.

– Я вже й не знаю…

– А що там знати? Северко бере – той йди. І ні про що не думай, нічим не журися.

– Я вся тут перед вами. Нічого в мене за душею нема. Ні грошей, ні статків. Про мою скриню мама подбала. Перина, подушки є. А про інше…

– А про інше Северин подбає. Так що…

– Ти, Уляно, ні про що не журися. Чумаки – рід великий і багатий. Дай, Боже, всякому. Северкові твоїх статків не треба. Аби між вами був лад.

– Щоб не дорікнули потім…

– Ніхто не дорікне. Не бійся. А стара Чумачиха так зраділа, коли почула, що Северин тебе сватає. Так зраділа, що заледве в танець не пішла.

– Добра стара. Будеш її шанувати, буде тобі за матір. Буде тебе любити, як рідну.

 

Про таку новину село почуло у церкві, коли священик на заповіді оголосив. Не вірили. Перепитували одне в одного.

– Чумачишин? Котрий? Отой, що з Канади приїхав?

– Отой самий.

– О, там грошей не міряно.

– Я його грошей не щитала, але міг би собі кращу дівку взяти.

– Таку, як ваша. Правда?

– А хочаб б і мою. А що? А то взяв таку, що за душею нічого не має.

– А що йому? Гроші має свої. А йому Уляна сподобалася.

– І що він у ній знайшов?

– Ну… Щось знайшов. Мабуть, те, що шукав. Не нам судити. І весілля буде?

– А якже? Чумаки з форсом.

– І з Канади, певно, будуть?

– Думаю, що будуть. Як без них?

– Якщо Уляну гарно одягнути, то з неї гарна молода буде. Вона так на личко нічого.

– Ет! Що то за дівка? Ні спереді, ні ззаді.

– Нічого. Це діло поправне. Наживе. А воно, коли задуже груба, то теж не дуже. Та це вже таке. Хто що любить. От Чумачишиному, бачте, Уляна сподобалася. Ніхто йому її не сватав. Сам собі знайшов.

– Сподобалася. Це тому, що він за кордоном ріс. А там такі дівчата в моді.

– Може й тому. А може… й не тільки по зросту та по поставі дівчат вибирають. Ще ж по розмові, по характеру.

– Ще скажіть, що по розуму.

– Аякже. І по розуму також. Якщо вона дурна, як курка, то хто її візьме?

– Ну вже не кажіть. Жоден хлопець до розуму дівчини не приглядається. Аби за пазухою було.

– Не всі ж так.

– А я вам кажу, що всі. А характер… Ну, не знаю. Який вже там такий характер в Уляни.

– Та чого… Дівчина вона сумирна, привітна, старших шанує. Ніколи не обмине, щоб не привітатися та не поклонитися. Славна дівчина.

Співрозмовниця насурмонилася.

– Старших шанує і молодими не гребує.

– Не правда ваша. Ото вже про Уляну гріх таке казати. Хіба вже, коли сирота, то й можна?

– Та я що? Та я нічого. Просто до слова прийшлося.

– Отак просто до слова можна дівку в неславу ввести. А вона ще й хлопця не мала, щоб з ним в садку чи під вербами постояти.

– Хто там те знає.

– Люди знають. І за вашу знають. Так що не треба чужих судити, коли в себе більмо на оці.

– За мою кажеш? А що за мою? Ах, ти ж…

Та й пішло – поїхало ледве до бійки жінкам не дійшло. Та облишмо їх. Нехай собі. Там он молода з дружками по селі ходить та на весілля просить. І вже друга група жінок молоду хвалить.

– Дивіться, яка вона гарна. А ніби така непоказна.

– Радість кожного красить. А воно ж таки молоде.

– Поталанило дівчині.

– Доля її така. Спала, спала та доля, а потім прокинулася та й про сироту згадала.

– Добре, що згадала. А де весілля буде?

– В Чумачихи. Там в садку такий шалаш зробили, що тільки ну. З середини ряднами та килимами пооббивали.

– І навіщо добро переводити? Можна було шпалерами обклеїти. Тепер того всього є скільки хочеш.

– Зате ж гарно.

– Ай, мають вони. Хіба мало стара Чумачиха тих посилок одержала?

– Або воно їй треба?

– Чекайте-но. Треба чи не треба, а тепер, як знайшли. Не пропаде. Молодим буде.

– Шлюбна сукня для Уляни, певно, також з посилки буде.

– Напевно. Чумаки вже не допустять, щоб абияк.

– Тихо, тихо. Либонь, сюди ідуть. Невже і нас будуть просити на весілля?

– Будуть. Сказала Чумачиха, щоб всіх.

 

Відшуміло весілля. Відспівало, відтанцювало, відгуло. Ще довго потім буде згадувати село, яке то пишне весілля було у Северина Чумака та Уляни. А дівчата потайки заздрили Уляні, що випав їй такий наречений: і гарний, і багатий, а головне, по всьому видно, любить Уляну. Така любов тільки в книжках буває.

– Та ще в кіно.

– Особливо в індійських фільмах. Ах, яка там любов.

– Так, дівчата… Такого нареченого і на Андрія не виворожиш.

– Бо не треба ворожити. Можна долю свою сполохати.

– А Уляна не ворожила?

– Ніколи.

– От Бог і дав їй добру долю.

– Не тому, дівчата. Не тому.

– А чому?

Та того ніхто не знав. Ніхто не знав і того, не казала Уляна того і Северинові, чого вона так гірко плакала після весілля. Як могла, ховала свої сльози, аби Северин нічого не подумав. Вона наче вдруге ховала свою матір. Тепер, тільки тепер, мати йшла від неї назавжди. Поблагословила доньку та й пішла. На останок суворо, майже сердито, глянула на Уляну і наказала не плакти. Як про таке Уляна могла сказати Северинові? Ніяк не могла. Бо він міг недобре подумати про неї. Міг подумати, що вона божевільна. Бо такого не буває. Це всі знали. А от…

Молоді зажили на славу. Все у них ладилося, все було до ладу. Стара Чумачиха нахвалитися невісткою не могла: і проворна вона, і поштива, і любить Северина.

– А що вже мені, то ні за що не дає взятися. Тепер мені і вмирати не хочеться.

– То й не вмирайте, бабо, – підсміювалися над старою сусідки. – Нащо вам той клопіт?

– Та коли ж я вже така стара. Ще хоч би трошки пожити. Щоб правуків побачити.

Северинова мати на одинці розмовляла з сином. Вона казала йому:

– Нехай моя мати живе сто літ. Однак вона не вічна. То може колись ви таки переберетеся в Канаду?

– Ні, мамо. Ми будемо жити тут. Ви ж самі мене вчили про Україну і українство. Що ж ви тепер дивуєтеся, що я хочу жити з калиною та соловейками? На своїй землі.

Так і жили. З Канадою по скайпу розмовляли, в гості їздили. Але щоб на зовсім – про те мови не було.

– Тут наше коріння. Тут ми в землю вросли. В рідну землю. Цупко вона нас тримає.

Так і жили. А може й досі живуть.