– І як? Не розчарувався?

– Калину я вже бачив, соловейків чув, а от дівчат…

– О, дівчат у нас багато. І всі гарні, як на підбір. І одягаються, мабуть, не гірше, як у Європі. Чи в Канаді.

– А я хотів би, щоб вони одягалися так, як на Україні. Щоб не мавпували за Європою. Це мені якось… Та одяг – це не головне. Це лушпиння, шкаралуща. Головне – коли заглянеш дівчині у душу – а там рай. От як у тебе.

Засміялася щиро, невимушено.

– А ти так швидко побачив мою душу?

– А це, Уляно, відразу видно. По твоїх косах, по тому, як ти у церкві хрестилася, по твоїй вишиванці. Сама вишивала? Правда?

– Сама.

– Воно й видно, що не купована.

– Простенька. Найпростіша.

– У тому вся краса, вся щирість.

Розійшлися пізно. Провела до воріт, ще й постояла.

– А можна приходити до тебе?

– Можна. Дорога не перекопана, злого собаки не тримаємо.

– А боки ніхто не намне?

– А ти боїшся?

– Не так, щоб дуже, але знати кортить.

Поцілував на прощання.

Повернулася до хати розпашіла і приголомшена. От і в неї є хлопець, як у других. Не шукала його. Сам її знайшов.

«А може я зарання тішуся? Може він ще…»

Ні. Чула серцем: це її доля. Ну, може ще не доля, але… Помолилася та й лягла. Мати озвалася. Не лякалася її голосу. Звикла вже.

– Ну що, дочко, як він тобі?

– Так ніби нічого. Не придивилася ще.

– Оце і є твоя доля. Подякуй Богу. І я подякую.

– Хіба посватає, мамо?

– Посватає.

– Хіба захоче, мамо? Він багатий.

– То й що? І сироті сонце світить. А де він ще знайде такі очі, такі коси, такий стан?

– А може знайде. Ви хвалите мене, мамо, бо я ваша дочка.

– А він хіба не хвалив?

– Хвалив. Але… Це хлопець. Мусив же щось казати.

– Але не прийшов би, як би ти не впала йому в око.

Хотіла в таке вірити. Хотіла і боялася.

Заснула, як по купелі. І снився їй місяць повний. А видно було, як удень. І Северин стояв у тому сні, і протягував їй троянду. Троянда була червона-червона та пишна, з крапельками роси.

– Це тобі.

– Мені?

– Так. Бо ти тепер моя дівчина.

З усмішкою прокинулася, з усмішкою вмивалася, воду носила, поралася, обід варила, – все робила з усмішкою.

«Я тепер не ходитиму, а літатиму, – думала. – Чи ж то всі так?.. А як же потім гірко, коли покине. Не покине. А чого б мав кидати?»

Усмішка на якийсь час згасла, а потім мимохіть знову напвлила на уста. Сама себе й гальмувала:

« А може ще… Ні-ні, він не такий, як усі. Не такий? А звідки я можу знати? А може й такий…»

І спохмурніла. А потім знову посміхалася. І так цілий день. А ввечері знову прийшов Северин. І стояли вони з ним до ранкової роси, і сміявся над ними місяць в небі і зоряниця ранкова. І так було кожного вечора.

– Ти з сил спадеш, – казала мати. – Засни хоч вдень.

Інколи й засинала на якусь годинку. А потім сама себе бештала.

– Ото дівка! Нехай грядки почекають, доки я посплю.

І сміялася, і мінилася, і чекала того вечора, як ласки небесної, як Божого змилування, щоб знов стояти до ранкової роси.

А якось Северин сказав:

– Восени прийду тебе сватати. Чи підеш?

Не відповіла, тільки пригорнулася до нього. А потім тихо спитала:

– А родина твоя що скаже?

– Родина… Найближча моя родина – то баба Чумачиха. Вона рада до небес, що я приїхав, що я буду з нею. А тебе вона любить, бо ти, скажімо так, тільки не ображайся, не дуже сучасна, не така, як усі. А ще сказала якось:

– Роботяща дитина. І до старших шаноблива. І мальовидла не вживає.

– А інші родичі?

– А інші… Родина у Чумаків велика, то правда. Але всі схвалять ту, котру я оберу. От побачиш. Тим не гризися.

Того ранку роса була особливо рясна, аж перлиста, здавалося, аж солодка. А зірниця, здавалося, підморгувала Уляні чи їм обом і посміхалася. І хлопець та дівчина теж посміхалися одне одному і були щасливі. Аби так на всі літа.

А восени Северин прислав до Уляни старостів. Дівчина була розгублена і збентежена. Не знала, як приймати людей і що їм казати. А на очі наверталися сльози. Ніхто тому і не дивувався.

– Вибачайте, люди добрі, бо немає батька-матері, ні близької родини, щоб вам, як годиться, традиційне слово сказати.

– Тим не журися, дівчино. Що там казати? Знаємо тебе змалечку. А якщо наш Северин тебе сподобав, то буде тепер у тебе і чоловік, і велика родина Чумаків.

– О, у нас і справді родина велика. Півсела.

– Таке весілля справимо, що в селі ще про таке й не чули.

– Ой, людоньки, а може скромненько. Візьмемо шлюб та й…

– Скромненько! Ще що вигадай!

– Ні, дівчино, так не годиться, щоб ми нашого Северина як-небуть оженили. Жартуєш. Він у нас не під плотом знайдений.

– А канадські гості приїдуть. То щоб ми перед ними ганьбилися? Та волів би я останню корову зарізати, аби до такого не допустити.

– Ну, до останньої корови діло не дійте, але…