А восени, коли до дівчат засилали старостів, прийшов і до Уляни сватач. Прийшов сам, без брехача і підбріхувача, як кажуть серед людей.

– Добривечір, Уляно.

– І вам вечір добрий.

То був статечний вже немолодий чоловік, що жив на другому кінці села. Вдівець. Жінка йому померла, залишивши двоє дітей. Тепер якось капарив з ними, бо, що б там не казав, а без жінки таки сутужно.

– Сідайте в моїй хаті.

– Та сяду, сяду. Нехай старости сідають. А я, бачиш, без старостів прийшов. Сам… А чи знаєш, дівко, чого я прийшов?

– Скажете.

– Сватати тебе прийшов.

Та й поклав на стіл хлібину і поставив фляшку горілки.

– Думаю, у тебе знайдеться чим закусити.

– Що ви, дядьку? Навіщо це? Я того зілля не вживаю. Та й з якої речі?

– Так годиться, дочко. Я ж сказав: сватати тебе прийшов. Сам прийшов, без людей.

– Я думала, дядьку, що ви жартуєте.

– Які там жарти. Не до жартів мені. Якщо ми з тобою поладимо, то я відразу й наніч лишуся. А що відкладати? Ми з тобою вже… Ну, ти ще молода, а я вже трохи той… Підтоптаний. Та це нічого. Я ще при силі. Сам себе хвалити не буду, та всі те знають, що я господар добрий, не пияк, не марнотратник. А що двоє дітей, то для такої дівки, як ти, думаю, це не завада.

Дивилася на нього і наче не розуміла, що він каже. Нарешті отямилася і спромоглася на слово.

– Що вам, дядьку, таке до голови прийшло?

– А хіба погане мені до голови прийшло?

– Може й не погане, але… Чи вам, дядьку, молодиць забракло? Стільки в селі самотніх жінок. Могли б котрусь собі вибрати. Щоб і госоподиня, щоб і дітей ваших доглянула.

– Воно то так. Та знаєш…У молодичок, про котрих ти кажеш, є свої діти. А що, коли ще й спільна дитинка знайдеться? Щоб не було так, як ото в народі кажуть:

«Твої діти і мої діти побилися з нашими дітьми».

І засміявся.

– То давай чарки чи як?

– Ви вже мені вибачайте, дядьку Іване, та мені ще рано клопотатися чужими дітьми.

– То значить… Ти гарбуза піднесла дядькові Івану?

– Ну, не гарбуза, але…

– А ти думаєш, тебе хтось путній посватає?

– Про те я ще не думала.

– А думати треба. Щоб пізно не було.

– Та вже буде, як буде.

– Тепер знаєш яких сватають? Щоб і машина, і гроші. А в тебе що?

– А в мене моє чесне ім’я.

– Зараз такий товар не в моді.

– Нічого. Не всім же бути модними. А інколи старі моди повертаються.

– Чекай, псе, зак кобила здохне.

– Почекаю. Я не спішу.

– До того часу ти в дівках посивієш.

– То так і буде. Така моя доля.

– Значить… Ти мені відмовляєш?

– Виходить, що так.

– А може ще подумаєш? І ми заручини запили б.

– Подумала вже. Ідіть в Божий час та пошукайте кого іншого.

– А я вже й на нічліг налаштувався.

– У мене не готель.

– А може все-таки…

– І вам, дядько, не соромно?

– Ну… Сорому тут нема ніякого. То все природне. Ти ще просто не доросла.

– Ідіть вже собі та й шукайте таку, що вже доросла.

– Ну… Як знаєш. Щоб потім не шкодувала.

По-госпорарськи заховав пляшку в кишеню, хлібину за пазуху та й рушив до дверей.

– Ну… Зоставайся здорова.

– Ідіть здорові.

– Ти там той… По селі не дуже дзвони.

– Не буду. Нема чим хвалитися.

Зачинила за сватачем двері та й розплакалася.

– Вже, мамо, мене вдівці сватають. Щоб чужих дітей гляділа.

– Не плач, доню. Добре зробила, що йому відмовила. Це, дочко, не твоє.

– А чи ж буде моє, мамо?

– Буде, дитино. Тільки треба ще почекати. А коли дочекаємося твоєї долі тоді я вже піду від тебе.

– Чому, мамо? Чим я вас скривдила?

– Нічим не скривдила, доню. Але так не має бути. Моє місце вже не на землі. Я випросила собі в Бога таку милість, щоб тобі не так самотньо було. А передам тебе у добрі руки, поблагословлю та й піду вже туди, де мені належить бути. Хіба ще прийду на онука глянути та благословити його.

– А буде онук?

– Буде, дитино. Тільки я того казати не мала. Само сказалося. Що кого чекає, того наперед не можна знати. Бо це – як ворожіння, а ворожіння – це гріх. Один тільки Бог знає, що він для кого готує. То нехай же він мені простить таку мою провину і не поміняє свого доброго наміру для тебе.

 

Жила Уляна сумирно і непримітно. Господарювала, поралася на городі, доглядала свій барвистий квітник. Клуб її не вабив, ні кіно, ні танці. Люди спершу дивувалися, а потім перестали. До церкви ходила тільки по великих святах. Бо коли б не прийшла, всі дивилися, як на дивовижу якусь. Наче у неї роги ростуть. Потім приходила додому і обдивлялася себе з усіх боків: може щось не так? Та наче ні, все так. Одягнена простенько, але охайненько. Ніяких блискіток на ній, коси виплетені, як звичайно. Та однак дивляться. То нехай собі. Що вона їм зробить?

От і сьогодні Уляна теж пішла до церкви. Зелені ж свята! Її улюблене свято. Що того клечання! Що тих квіток! А татарського зілля! А пахне ж як! Зав’язала зелену хустку з квітками. Зелені ж свята! А що дивляться – то нехай надивляться вже. Може ж таки набридне.

Та цього разу було щось не так. Якось мулько чи що… Зазвичай Уляна не розглядалася по церкві. Стояла собі та й молилася. А тут глянула. І побачила його.

«А-а, це той парубок. Такий статечний і так гарно вбраний. Хто ж це такий? Я його щось не бачила. Либонь, до когось приїхав».

Потім сама себе насварила.

«Стою тут…Наче прийшла до церкви за хлопцями дивитися».

Та й знову схилилася у молитві. А хлопець впіймав Уляну у свій погляд і вже не випускав. Від того й мулько. Раз глянула на нього – а більше й не дивилася. Та цур йому! Однак…

«А хлопець гарний, нічого не скажеш».

Ревно молилася, щоб Бог послав їй добру долю і добрий розум. А ще молилася за спокій душі її матері. Однак недостояла до кінця відправи – не витримала прискіпливого погляду того парубка.

«Спокуса і гріх скрізь нас знаходить. Навіть у церкві».

Непомітно вислизнула з церкви та й городами, городами прямісінько додому.

– Щось ти рано сьогодні, – обізвалася мати.

– Та… – знітилася. – Якийсь парубок видивився на мене так, що спасу не було. Хоч би не врік. Мусила вийти.

– Овва, дочко! Агій! І-зза парубка з церкви піти? Ну-ну! В церкві молитися треба, а не на парубків задивлятися.

– Та я й молилася, мамо. А він очей з мене не зводив. Мусила вийти. Бо більший би гріх був стояти.

– А чий же це такий?

– Та не знаю. Всіх на селі знаю, а його сьогодні вперше побачила. Та нехай. Журитися тим не буду.

– Зажуришся, доню, ой, чує моє серце: зажуришся скоро, дитино моя. Та пильнуйся, дівко. Парубоцькі очі з розуму зводять та до гріха доводять.

 

Була субота. На землю спадав вечір. Уляна замітала подвір’я. Вже темніло, а вона ве ще поралася. Мусила ж те подвір’я замести. Завтра ж неділя.

Хлопець зупинився біля воріт, а вона й не глянула. Мугикала собі щось та й замітала.

– Помагайбі, дівчино. Так, здається, кажуть? Добрий вечір.

– Дякувати. І тобі вечір добрий. А з яких ти країв, що не впевнений, чи так у нас кажуть?

– З далеких, дівчино. З-за моря, з-за океану.

– І аж до нас прибився?

– Та прибився. Щоб на тебе глянути. Бо там за морем, за океаном нема таких дівчат.

– Баламут ти, от що я тобі скажу.

– Не баламут.

І зітхнув.

– Кидай же ту роботу. Темніє.

– Та вже от… Мушу домести.

– Не можна, кажуть, кидати замітати. Щоб хлопець не покинув.

– Та… Нехай кидає, як має кидати. Та мене не покине.

– Ти певна?

– Не відірветься те, що не пришите.

Мимовільно зітхнула. Хлопець сів на лавчині та все дивився та й дивився на Уляну. А вона паленіла під тим поглядом. Добре, що темно було. Та вже мусила зібрати те сміття, бо кури завтра пороздирають і буде: що замітала, що не замітала. Нарешті закінчила свою роботу і тепер не знала, чи мала кликати хлопця до хати, чи сама поруч сісти.

«Ні, таки треба кликати,  – подумала. – Дикунка я чи що. А хто ж його знає: хлопець не знайомий. Ще що подумає, коли будемо сидіти в темноті. Ні, таки треба кликати».

– Ходімо до хати. Темно вже.

Ввімкнула світло. В хаті було прибрано і затишно. Як у дівочій світлиці. А хто б мав смітити? Гостей не сподівалася, але у неї завжди так було.

– Ти сама живеш? – спитав, аби щось спитати. Що дівчина живе сама, знав від людей.

– З мамою… Жила колись…

– Я вперше побачив тебе в церкві. На Зелені свята. Але ти так швидко зникла. Думав десь зустріти, та, видно, ти ніде не буваєш.

– Інколи в церкві.

– А в кіно чи на танцях?

– Ні, не буваю.

– А чого так?

– Не хочеться. Колись підлітком ходила, а відколи мама вмерла…

– Так і пару собі не знайдеш.

– А я й не шукаю. Колись прийде час – пара сама знайдеться.

– От я і прийшов. Може будемо парою? Чи як?

– Ще рано про те говорити. Я навіть не знаю, як тебе звати.

– А я й не сказав! Ото баламут!

– Баламут і є.

Засміялася.

– А в мене ім’я не зовсім звичайне. Можна б сказати, рідкісне. Відразу не вгадаєш. Северин мене звати.

– Северин Наливайко.

– Так. Я в дитинстві дуже з того тішився.

– А тепер?

– А тепер…Інколи буває незручно. Дехто перепитує.

– Чого не зручно? Гарне ім’я Северко…

– Можна Северко. Або просто – Ерко.

– Ні, Северин краще. Скажи, Северине, а де ти тут взявся? Щось я тебе раніше тут не бачила.

– Я – онук баби Чумачихи. Чула про таку?

– Та знаю я бабу Чумачиху. А тебе – ні.

– Я недавно приїхав. З Канади.

– В гості?

– Та ні. Назовсім. Хочу тут жити.

– У нас? З Канади? Не знаю, як ти тут приживешся.

– Пробую. Мені здається, що я вже потрохи звикаю. А чого? Люди тут добрі, земля родюча. Та й родина у мене велика. Коли що – допоможуть. Батьки в Канаді, а я от… Нічого. Звикну.

– Романтик. Важко тобі буде після Канади.

– Важко – це не неможливо. Молодий, Слава Богу, при здоров’ї. Звикну. А тут ще баба Марія. Стара вже, важко їй самій. А їхати нікуди не хоче. Ми хотіли її забрати. Та де там!

– Хочу, – каже, – вмерти в своєму селі. Нехай мою могилу вітер розвіє, але це буде рідний вітер і рідна земля. От я і вирішив: гріх лишати стару жінку саму. Та й приїхав.

– І що баба Марія?

– Зраділа, розплакалася. Наче аж помолодшала. Тепер удвох господарюємо.

– Кидайте, бабо, ту господарку, – кажу їй.

– Та де ти таке бачив, щоб жити в селі і нічого не тримати? Стидно.

– А батьки не заперечували?

– Та…Було трохи. Та що мали б заперечувати? Самі ж і розказували мені змалечку про ту Україну, українство мені прищеплювали, ще й Северином назвали. Навіщо було і вчити? А скільки тих пісень я в дитинстві наслухався. Про соловейків, про калину та про дівчат.