Доля

– Улясю, дитино, чому ти хліва не замкнула? Знайдеться недобра людина та й украде твоє телятко та поросятко – і не будеш мати нічого.

Уляна чула голос своєї матері. Вона його часто чула. Звикла вже. Спершу було моторошно той голос чути, бо матері вже два роки з нею нема. Відійшла в інші світи. Відійшла мати, а свій голос донці зоставила. Той голос застерігав її від біди, від всяких прикрощів і напастей. Звикла з часом і була їй вдячна. І не боялася зовсім. А чого боятися? То ж її мати.

Якось зібралася летіти літаком до приятельки на тиждень. Напередодні почула голос матері.

– Не бери, доню, квиток на той літак.

– Чому, мамо?

– Не треба.

Не полетіла. Послухалася матері. А потім почула, що літак той розбився. Заплакала Уляна тоді та й помолилася за упокій душі своєї матері, що була на сторожі спокою своєї доньки. А якось не витримала, заплакала та й попросила:

– Мамо, голубко, голос ваш я чую. А чи не можна вас хоч крайчиком ока побачити?

– Не можна, дитино. Я й так випросила у Бога велику милість – озиватися до тебе, застерігати тебе. Хоч інколи. Я дякую Богу за ту його милість і ти дякуй.

– Молюся, матінко. Але ж так важко без вас.

– Ще молодші зостаються сиротами. Їм ще важче. А ти вже велика. Майже доросла. Звикай.

Коли мати померла, Уляні виповнилося шістнадцять літ. Наче вже й доросла, а там тієї дорослості всього нічого. Далекі родичі хотіли взяти її до себе, щоб дітей гляділа. Не пішла.

– Негоже мені в найми йти. З такого мама не тішилася б.

Образилися родичі.

– Хіба ж це найми? Ми свої.

– Звичайно, не найми. Бо наймичка за свою роботу щось би мала, а я у вас за свій труд нічого мати не буду. Ще коли б часом шматком хліба не дорікнули. А тим часом хата пусткою стоятиме та й знищіє потихеньку. Ні, з власної хати я нікуди не піду. Та й мамі ні докого буде приходити.

– Ти в таке віриш?

– Вірю.

– Дурниці. З того світу ще ніхто не приходив.

– Може ніхто. Тільки моя мама. Я її не бачу, а голос чую.

– Ти хвора. Тобі лікуватися треба.

– Якщо це хвороба…Тоді я люблю свою хворобу.

 

І Уляна зосталася сама. Сусіди допомагали їй чим могли, а решту – сама собі якось давала раду. Не маленька вже. Вона звикла увечері розповідати матері про прожитий день. Мати не відповідала їй, та Уляна була певна, що вона її чує. І дівчина говорила, говорила, а часом плакала. Потім молилася і лягала спати.

Обробляла клаптик города, потім збирала сякий-такий урожай. Та й вистачало. Сподівалася з теляти корови дочекатися – то вже зовсім добре буде. Своє молоко.

– А порося на Різдво заколю. Попрошу когось, щоб заколов. То й свята будуть, як у людей.

Якось вже спала Уляна, як раптом почула, що хтось стукає до неї у шибку.

– Уляно, Уляно, відчини.

Вже прокинулася і нічого не могла зрозуміти. Чоловічий голос. Темно. Глупа ніч.

«Хто б це міг бути?»

І голос матері:

– Не відчиняй. Не озивайся. Це недобра людина.

– Уляно, чуєш? Відчини. Я знаю, що ти вдома.

І стукіт в шибку.

– Не відчиняй. У того чоловіка злі наміри.

– Але ж не зручно не відчинити.

– А йому зручно до дівчини серед ночі стукати?

– А може людині щось треба.

– Треба! Знаємо, чого йому треба. Не відчиняй.

Не послухалася. А раптом людині щось треба. Буває ж так.

– Чого вам? – озвалася.

– Відчини. Не бійся. То дядько Петро.

Дядько Петро. Їхній сусід. Щось, видно, треба. Відчинила сінешні двері – і на неї війнуло горілчаним перегаром, і відразу її обхопив дужими руками п’яний сусід і затиснув у сінешному куті. Уляна запручалася. Та де там! Дужий – не вирватися.

– Пустіть, – крикнула дівчина. – Як вам не стидно.

Та п’яний поцілунок закрив їй рот. Вона вп’ялася нігтями дядькові в обличчя. Це його розсердило. Він рванув на ній сорочку.

– Чого дряпаєшся, дурна кицька? Та не пручайся ти. Це ж добре. Ти ще того не знаєш, як це добре. Потім сама захочеш.

– Мамо, – несамовито крикнула Уляна. І наче потужна хвиля вдарила Петра в груди, і він вилетів надвір крізь відчинені сінешні двері. Уляна кинулася до дверей і зачинила їх на засув. Плакала. Від образи та сорому. За що їй таке?

– Не послухалася, – дорікнула мати. – Я ж казала тобі.

– Я й не думала, що таке може бути. Я думала – людині щось треба.

До ранку не спала. А вранці, знівечена й розчавлена, пішла порати свою маленьку господарку. Того відкласти не можна було. Все потребувало її рук і уваги. Телятко хотіло пити, кури кудкудакали, горластий півень кричав на все село, що він тут господар, порося кувікало – словом, починався день.

«Нічого ж не сталося, – заспокоювала сама себе Уляна.- А могло статися. Якби не мама…»

Було гидко від людської непорядності. Де вже там до солов’їв.

Потім зустріла Петрову жінку. Привіталися приязно, як завжди. Привітна чепурненька молодичка, вічно заклопотана безконечною селянською роботою. І двійко дітей у них з Петром. Хлопчик і дівчинка. До школи ходять. Не раз і до Уляни зверталися, щоб допомогла з уроками.

«Сказати їй чи ні? – думала дівчина. – Ні, краще не треба. Однак мене винною зроблять. Скажуть – повід дала. І як ти їй поясниш, що ніякого поводу вона не давала? Та хотілося б, щоб та молодичка знала, який її чоловік. А може вона знає. Скорше за все, що знає. А куди подінеться з двома дітьми?»

І Уляна нічого не сказала Петровій жінці, тільки зітхнула, співчуваючи їй, що такого має чоловіка. Дарма, що п’є, то ще й шляється. Образливо було те, що Уляна ніколи не давала тому чоловікові такого приводу. Дивилася на нього як на старшого статечного чоловіка. А він…

«А-а, не буду я нічого казати. Хай переходить на інші руки. Аби тільки ніколи його не зустрічати. Бо як зустріну…То що?.. То в очі плюну. П’яне рило!»

За роботою ніколи було думати про те. А коли звечоріло, добре позачиняла всі двері і заслонила вікна. Більше вона не буде така дурна. Нікому не відчинить, аби там що.