Вже не знаю, чи хтось нарадив Юркові, чи сам  собі знайшов жінку в Ланівцях. Була ще не стара і гарна. Мала двох хлопчиків, була енергійна – часом аж занадто. Валентина була завідувачкою їдальні. Вона знала толк у стравах та  напитках, вміла і приготувати, і подати. З такої причини жоден важливий бенкет (особливо, коли бенкетувало начальство) без Валентини Вікторівни не обходився. Вона тим дуже пишалася. Інколи від того страждала домашня робота, і діти були пущені на самоплин. Бо це було поза межами фантастики, щоб встигнути скрізь: і вдома, і на бенкеті до пізньої ночі. Того ніхто не знає, як Юрко її висватав. Спершу зачастив до Лановець сам, а потім і манатки свої перевіз, а головне – дітей. І вони погодилися. Тут суперечок не було. А хата Юркова стояла, стояла пусткою, а потім Юрко її  продав, щоб не розвалилася без догляду. Хтось купив її заради гарного місця. Колись тут буде стояти нова велика хата з усіма прибудовами. Чи жаль було Юркові? Мабуть, що жаль. Тут він народився, виріс, парубкував, жив зі своєю Явдошкою. Певно, що жаль. Але про те він нікому не казав. Тихо вибрався з села.

– Не така далека сторона. Буду приїжджати, – сказав сам собі. – Я домовився з Свиридом, щоб не рубав мою маленьку яблуньку. Я її сам садив. Вона залишиться моєю. Приїду за яблуками. Яблука з неї соковиті і солодкі. Доспівають у вересні. Ну… Прощай, село моє рідне, люди мої добрі. Було мені добре з вами. Дав би Бог, щоб і без вас не пропав. Буду обживати нове гніздя. З Ганною не прощався. Не хотів завдавати їй жалю. Щось нарешті зрозумів. Шофер з кабіни вантажівки махнув йому рукою:

– Поїхали.

– Їдем, їдем.

І таки змахнув сльозу – не втримався.

«І як воно буде в тих Ланівцях? Ну.. З Богом».

Подвір’я зоставалося сумне і порожнє. Собака вже гавкав на новому місці.

Тепер у Юрка і в його Валентини була велика сім’я – четверо дітей. Це трохи лякало. Лякало кого-завгодно, тільки не Валентину. Керувати вона вміла, і чужими, і своїми. Кожна дитина відтепер мала свої обов’язки і мусила їх виконувати. Вірунька відразу наче подорослішала. Оскільки господині часто не було вдома, то на Віруньку лягло все домашнє господарство: кури, качки, індики, свині, корова. Хлопці мали їй допомагати. Але це вже, як їм хотілося. Часом допомагали,а часом як гайнуть кудись, то прийдуть, коли їсти захочуть. Вірунька працювала тяжко. Вона не звикла до такої великої господарки. Інколи на віть плакала. Боліли руки, нив поперек. Ще молоденька зовсім, майже дитина.

Для Юрка і робота знайшлася – влаштувався на цукровий завод. Неробства Валентина не любила. Всі мали працювати. І вона також не ледачкувала. І на роботі, і вдома всі їй беззаперчно корилися. Жінка була не Юркової делікатної вдачі. Через ї специфічну діяльність у Валентини скрізь були зв’язки. А вже свою спекулятивну діяльність вона розгорнула на всю потугу. Куди там Юркові. Юрко був лише її помічником. У неї все було відлагоджено: тільки їдь і бери товар. І вона їздила. А тепер був ще й Юрко. Справа набрала широкого розмаху. Часом Юкові аж страшно робилося. Та суперечити жінці не смів. Інколи їздив у село: мав там друзів, кумів. Валентина самого не пускала – їздила з ним.

– Я знаю, там у тебе бляді, – казала.

– Які там бляді!? – сміявся Юрко. – Я вже не в тому віці.

– Ну-ну. Я тебе знаю. Вік для тебе не завада.

І їхала з ним. Юркові навіть лестили жінчині ревнощі. Бо і справді, чув себе ще при силі, і була в селі одна молодичка, до котрої потай вчащав. А чому явно не зійшовся з нею? Причин багато. У неї вже були дорослі діти, з нею були її старі батьки, та й сама вона не хотіла зав’язувати собі світ заміжжям. За нею і сумував Юрко. Цей смуток прийшов до нього зовсім несподівано. Юрко й сам здивувався. Ну жила в селі Олександра. Не така вжке й молода, але ще нівроку гарна. Ну жила собі. Ну зустрічався з нею інколи. І що? Наче нічого особливого. А мабуть те, що між ними були не звичайні стосунки. Окрім чоловічих і жіночих втіх, між ними були довгі і цікаві розмови.  Іне тільки про те, що корова має ось-ось отелитися, і скільки картоплі вродило сього року. Вони говорили про політику, про долю України, про теперішнє і про колишнє, а часом заходили у таку царину, що й самі в тому нічого не знали. Тоді замовкали і поверталися на грішну землю. За тими розмовами і сумував Юрко. Звичайно, пам’ятав він і про жіночі пристрасті Олександри, про її нерозтрачену ніжність, але найбільше йому бракувало їхніх щирих і довгих розмов.

– Розумна жінка, – зітхав Юрко. – Чомусь тільки тепер це до мене дійшло. Так пізно. Треба було… Та багато чого треба було. Що тепер говорити чи думати? З Валею не поговориш ні про що, окрім прибутків, товару, склоків на роботі і скільки випили на бенкеті. Примітивна жінка. Далеко їй до Олександри.

Тільки собі міг у тому зізнатися. А кому ще? Та треба було жити. Бо тепер вороття не було. Маленька хата в його селі була зруйнована. Чоловік зводив на тому місці нову добротну хату. Тільки одна яблуня за  домовою ще належала Юркові.

«Треба буде поїхати та яблука обтрясти, – думав Юрко. – Добрі яблука. А головне – мої. Бо більше мого, здається, нічого не зосталося. Все решта – її. Так вона каже…»

Спершу тихо, а потім все голосніше скаржилася Валентина сусідам на Юрка.

– Ні до чого хлоп, – казала. – До мене йому далеко. Ні купити, ні продати. А їсти дай. І йому, і дітям.

– А мені здається, що він чоловік нічого, – заступилася за Юрка сусідка. – І заговорить, і засміється.

– О, це він вміє. Коли б так що.

– Та й до роботи він по-моєму не ледачий.

– Ага, не ледачий. Добре, що роботу йому знайшла таку, що роби чи не роби – а гроші платять.

– То добре.

– А хто йому роботу знайшов? Я знайшла. Бо він би не посунувся.

– Ну він же не тутешній.

– То й що, що не тутешній? Треба приживатися.

– Ай, Валю, даремно ви так на нього. Однак жінці з чоловіком таки краще, ніж самій.

– Де вже там краще. Дурне я зробила, що зв’язалася. Та що вже тепер?

Сусідка трапилася гостроязика. Було видно, що вона не поділяє Валених нарікань, та стримує себе, щоб чого зайвого не бовкнути. А таки не стрималася та й сказала:

– Я, Валю, вас не розумію. Якщо він вам такий осоружний, то розведіться з ним. Це тепер дуже просто робиться.Спільних дітей у вас немає, такщо…

– І куди його? Його хати уже нема.

– Е, Валю, це теж не проблема. Як тільки він піде від вас…  От побачите. До нього черга буде стояти. У нас стільки самотніх жінок.. Юрко – хлоп видний. То й що, що трохи кривий? Але ж ходить і не сидить сиднем. Не напивається, те всі знають, і про дім дбає. Бачила я, як він камаз вугля віз. Не кудись же, а додому. Такщо не треба вже так на нього нарікати.

– А-а, то ви не знаєте, тому так кажете. Чужі чоботи не тиснуть. Розведися! Розвестися – то не  штука. Та у нього ж самих тільки нелйонових сорочок аж тридцять. То що, віддати йому? Він же мені за них грошей не поверне.

– Хіба був би дурний, щоб повернув. Він же на них теж робив. Моє не діло, Валю, та медицина каже, що ті нейлонові сорочки дуже шкідливі.

– Зате зручні. Виправ – і вдягнув.

– А на мене так: не треба тих сорочок аж тридцять. Навіщо так багато? Досить мати кілька, звичайних, простих, щоб тіло дихало.

Валя вже й нерада була, що затіяла ту розмову. Її аж перекосило від злості. Стояла аж очима блискала.

«Дивися, як захищає Юрка. Якби так я розвелася, то вона чи не перша і прийняла б його. Треба буде прослідкувати: чи часом не забігає він до неї у вечері? Або й уночі… А що йому, в охороні працюючи, якусь ніч у неї переути? О, то такий. І вона теж добра курва. Розведись, – каже. Ага, так я і розвелася! Аякже! Не діждете. А прослідкувати треба».

Валентина з сусідкою спілкуватися перестала,  а за Юрком посилила контроль.

 

Отак вони й жили. Не можна сказати, що погано, але без любові (бо яка там любов!) і навіть, я б сказала, без поваги. Діти доростали до літ і потихеньку будували свої гніздечка. Всі три хлопці переженилися, а Вірунька вишла заміж. Тепер можна було б пожити самим для себе. Але якраз навпаки: жити удвох стало нестерпно. Почалися безглузді чвари, ревнощі. Юрко спершу дивувася, потім прагнув звести все на жарт