Кривий Юрко з роками якось вилюднів, впевненіше ходив по землі. Всі по трохи стали те помічати.

– То Бог йому так дав. Відбув свою покуту – і Бог змилувався на ним.

– Натерпівся він, бідний. І жінка йому вмерла, і з дітьми мусив давати лад.

– А злидні?

– Ой, так-так. Тут і здоровому годі собі раду дати. А то така біда.

– Йому, певно, ті його ноги і болять.

– Певно, що болять. А на погоду…Тут буцімто здорові, і то крутять.

– Що робити? Що Бог дає, те мусимо приймати.

– А дивіться-но, як він все робити вміє. Я й не знала, що він такий до всого майстер. Я як побачила його у Парасі на даху, то ледве зістраху не впала. І як він заліз на той дах? Як не боявся? Боже мій!

– А що ж він там робив на тому даху? Чого він туди поліз?

– Бляху фарбував. Тут здорові хлопи за таке не беруться, а він поліз.

– Чого ти, Юрку, поліз туди? – Гукаю йому. А він смієься:

– Звідси далеко видно. Хочу на молодиць придивитися. Може котра в око впаде – то я б і женився.

– А де ж твоя краля в шовковй блюзці, що ти привозив? Чого не женився?

– Ет, – каже. – Дуже дорогі блюзки носить. Я на них не зароблю.

Баламут ти, Юрку, – кажу йому. – Вже ж таки й старий,  а хміль з голови не вишумів.

– І не вишумить, тітко. Бог завжди так: щось одне забирає, а другого чогось додає.

– То ти думаєш, що твоє баламуцтво – то від Бога?

– Аякже, від Бога. Щоб і я, кривий, в житті якусь розраду мав.

– А що? Може й правду каже чоловік.

– А певно, що правду. – А душу той Юрко добру має. Якось дивлюся, а він бабі Прісці паркан городить. Та так заповзято, так рівненько, по-господарськи, штахетина до штахетини. А поряд ціла гора штахетів лежить.

–  Що це ти, Юрку, робиш?

– Городжу. Хіба не бачите? Щоб бабі Прісці затишніше жилося. А то і худоба на тік заходить, і собаки, і хлопчиська. А так – якась засторога буде. Я ще й ворота зроблю.

– А де ж ти штахетів стільки набрав? Та всі рівненькі такі, один до одного.

– Та маю я того добора. Хіба ж я не господар? Хоч кривий, але господар.

А тут і Пріска вийшла з хати. Стара вже, ледве ноги переставляє.

– Доброго робітника маєте, бабо.

– Ой, дай йому, Боже, здоров’я. Кажу йому: загороди мені як-небуть. Хоч гіллячками. Так ні. Дивіться-но, яку красу мені тут наводить

– Я ж хочу, щоб вам перед очима моя робота була, добра робота, а не яке-небуть недбальство.

– Вона ж, певно, йому нічого не заплатить.

– Яке там! Де в неї ті гроші? Сама живе з милості людської.

– Ще б добру пару тому Юркові, то вже б якось жив. Ніяк не жениться.

– Ганя так вже коло нього падкує. І коло нього, і коло його дітей. А от не хоче.

– Я вам так скажу: Юрко – хлоп видний, хоч і кривий. А Ганя – добра жінка, але вже старша, спрацьована. Тому й не хоче. Хлоп, знаєте, завжди в жінці чогось  шукає.

– А я думаю, в такі роки…

– Е, не кажіть. То жінка так собі мислить: сякий-такий, аби був, аби хліба роздобув. А чоловіки думають по-іншому.

–  Тихо, тихо, от він якраз іде…Про вовка промовка…

– Доброго дня панійки.

– Доброго здоров’я.

– Тебе, Юрку, і роки не беруть. Яким був, таким і зостався.

– А певно, що не беруть. А навіщо я їм? Роки мене не беруть, бо я їх не боюся. Роки минають, а я собі живу. І нічого мені не робиться. І не зробиться.

– Куди так направився?

– Та… до Христі Черевичихи.

– А що там у неї? Для зальотів вона, либонь, вже застара. То хіба щось сталося?

– Нічого не сталося. Просила стіну в хліві підперти. Зовсім валиться. А я подивився, подивився та й думаю собі, що легше нову стіну вимурувати, бо, як впаде, то щоб біди не наробила.

– Ти, Юрку, за свою роботу хоч гроші брав би. То  твоя праця. І нелегка праця.

– То правда, що праця. Часом і беру гроші. Але де, скажімо, та Христя грошей візьме? Живе з хлопчиною, перебивається на бараболях. З такої гріх би було гроші брати. Мені теж люди в моїй біді помагали… Я пам’ятаю. І зараз помагають. А з кого багатшого, то візьму гроші. Аякже!  Бо ж і я якось мушу жити з дітьми.

– Ти вже, Юрку, вибачай, що буду питати. Але, знаєш, баби – народ цікавий… Я хоч за тебе старша, але тут в селі не дуже давно. Років з десять. То й не знаю… І кума моя того не знає. Тільки не ображайся. Чи то в тебе від народження біда твоя? Чи так щось сталося?

– Що я кривий? Від народження. Я таким народився. То прокляття роду нашого.

– Прокляття? Свят! Свят! Свят! А хто ж і за що так тяжко прокляв рід ваш?

– Дуже я не маю часу, але мушу вам те розказати, якщо ви не знаєте. Дуже повчальна історія. Таке і дітям, і внукам знати треба. Було це давно. Продав чололовік корову. Це і зараз немалі гроші. А тоді люди ще бідніші були. Сховав той чоловік гроші за образ – так тоді водилося, найнадійніше місце. А було у того чоловіка три сини. Всі три були вже дорослі. Перед синами батько не крився. А чого тут критися? Хлопці бачили, де батько гроші сховав. І що ви думаєте? Ті гроші пропали. Чоловік до синів. Просить, благає, щоб гроші віддали. Не признаються, не брали, мовляв. Тоді батько дістав Біблію і поклав перед синами.

– Присягайте на Біблії, що  грошей не брали, – сказав. – Але пам’ятайте: хто з вас присягне неправдиво, у того в роду до сьомого коліна будуть народжуватися каліки.

Такий страшний був батьківський проклін. Присягнули всі три сини. Один з них присягнув ложно, бо таки він взяв ті гроші. То був мій далекий предок. Батьків проклін впав на нього і на його рід. В кожному поколінні роду нашого народжувалися каліки. Мою матір на селі називали дурна лікера. Не була вона геть зовсім дурна. На травах зналася, дещо з того і я від неї перебрав. Але щось їй таки робилося. Ходила по селі з якимись тлумаками. А в тих тлумаках мотлох всякий. Вона казала, що мусить носити ті тлумаки, бо то її покута. Ох, і натерпівся я встиду, доки парубкував. Де ж таки! Дурна лікера! По селі з тлумаками ходить! Кривди вона нікому не робила і навіть інколи досить розумно розмовляла. І хтось же спокусився на неї. Від когось мене народила. Але що про те?.. Часом, коли я бувало вже до краю розсерджуся,  вкраду у неї ті тлумаки та й повикидаю. Ох, і кляла вона мені! Ох і кляла! І за короткий час нові тлумаки назбирувала та й ходила з ними по селі. Я вже думав, що жодна дівчина за мене заміж не вийде. Та знайшлася одна, що не побоялася і вийшла. Явдошка моя. Жінка великого розуму і доброти.

– Господи! Як страшно! Яке страшне прокляття!

– Бо не можна присягати ложно.

– Але ж твої діти,Слава Богу, нормальні, нічого їм не бракує.

– Бо я – сьоме коліно. На мені все закінчилося. Далі вже прокляття не діє. І Слава Богу.

Доки Юрко розказував повчальну історію свого роду, небо захмарилося і почав накрапати дощ.

– Ходімо скоріше, бо дощ починається. І ти, Юрку, ходи до хати – дощ перечекаєш.

– Е, нехай дощ мене перечікує, бо я немаю часу. Дощеві що? Йде собі. Його діло таке. А в мене робота. Нема часу.

Жінки звернули на тік, а Юрко пішов собі, не поспішаючи.

– Юрку, змокнеш, – гукнули жінки. – Ти ж без парасолі.

– Та що там! Я поміж дощ.