І тітка Катерина чесно виконала свою обіцянку. Вона знайшла причину, щоб піти до Юрка – треба було сапу нагострити та кілька ножів. Бо як там баба їх нагострить? Слово за слово – розговорилися.
– А чому ти, Юрку, не женишся? Не моє діло, звісно. Але ж тяжко тобі без жінки. Якби ж то сам, а то ж діти…
– Всі так кажуть, тітко Катько. Тільки ніхто не каже, на кому я мав би женитися.
– А я думала, ти сам знаєш. Тут, Юрко, ніхто не можке радити. Але я думала, та й не тільки я, що ти вже маєш господиню. То Ганя. І слабу Явдошку гляділа. Не кожен би зважився при такій слабості. А вона не побоялася. І дітей твоїх любить, і діти до неї вже звикли. Кого тобі ще шукати?
Юрко задумався, сумно звісив голову.
– Воно і так, тітко Катько, і не зовсім так. Якби я шукав служницю, то кращої за Ганю й не знайшов би. Та я ще хлоп молодий. Ну, скажімо так… Не дуже старий. Мені ще і для себе чогось хочеться. Для душі…
– А запався б ти! Для душі! Та якої холєри тобі ще треба? Ганя – баба роботяща, лад усьому дасть. А ти, волоцюго, баламуте якийсь, все ще чогось хочеш. Для душі! Як знайдеш ля душі, то не буде для господарки.
– Може й таке бути, тітко Катько. Тому й не женюся.
Пішла Катерина, сердито грюкнувши дверима.
«Ой, не жениться він на тобі, Ганю. І не надійся, і не сподівайся, – сумно думала жінка. – У нього друге на думці. Честь і шана тобі, що ти доглядала недужу і дітей-сиріт. Бог тобі за те заплатить. Тільки ж не люди. І не Юрко. Люди скажуть: дурна, на чужих дітей наробилася. А Юрко… Нічого не скаже. Йому добре, що ти є. Але за жінку він тебе не візьме. І не думай. Та як їй про те скажеш? Хоч може і годилося б сказати, щоб вже знала. Та я не скажу. Не зможу. Колись сама… Стукнеться лобом о глуху стіну. Ох, і наплачешся ти, жінко. Хрест святий, наплачешся. Та покищо… Живи надією».
А Юрко радий. Вже й на чоботята дітям назбирав.
«Треба буде якось до тих лановець достатися. Бо в нашій глушині нічого нема».
Радий Юрко: все покищо йому вдається. Зачастив до Львова. То те привезе, то інше. І все у нього миттю розкуповують, бо Юрко знає толк, що на селі треба. Нитки, перкаль, дешеві хуски, цвяхи, матерії дешевої.
«І чому того не завезти в село? – Думає Юрко. – Це ж би людям добре було, і державі прибуток. Ні, торгувати в нас не вміють. Ще не навчилися. А може й не навчаться».
Юрко – хлоп видний, чепуристий. А ще руки ростуть звідти, звідки треба, – то невдовзі і молодичка знайшлася, львів’яночка, «у шовковій блюзці», – казав Юрко. Переночував, поміг з ремонтом квартири, – от і свої. Вже є у Львові де зупинитися. Приглядався Юрко, приглядався… Жіночка наче нічого. І господиня добра. А що вже гарна – то хоч малюй.
«А може спробувати? З такою по селі пройтися – то вже б тини тріщали: всі б дивилися. А я собі принцом ішов би: знай наших! А ви ж як думали? Кривий Юрко вас, рівних, за пояс заткнув – таку кралю собі висватав! А що не знає сільської роботи – то нічого. Захоче – то навчиться. А як не захоче? Ну, тоді… І все-таки спробувати треба».
Так собі думав Юрко. І якось серед літа таки з’явився в селі з мальованою кралею. Сам був чепуристий, то міська молодиця й не підозрювала, що він може жити зовсім без комфорту в сільських умовах. Чи вона на селі ніколи не була, чи сільських доріг ніколи не бачила? Йшла по селі у мештиках на високих шпильках, вся в блискучому шовку, на голові – кучері, не власні, а набуті в перукарні. А Юрко тримав її під руку і гордо поглядав на всіх, мовляв: а що? Бачили?
Діти зустріли гостю ошелешено: подякували за подарунки та й вимелися з хати. А краля що? Поїла борщу і каші, що Ганя наварила, та й дивилася на Юрка, бо не уявляла собі, як ті тарілки помити, коли теплої води нема, як ту плиту розпалити, коли газу нема. Розгубилася молодиця. Юрко кинувся її заспокоювати.
– Зараз, Галюсю, я води принесу і ломак, щоб в плиті розпалити. Вірунько, – гукнув доньку. Біжи, Ганю поклич. Нехай прийде.
Ганя вже знала. Вона сиділа і гірко плакала, аж об стіл головою билася. Вірунька так і заклякла біля порога.
– Що, Віруню, – обізвалася Ганя крізь сльози. – Тато вам маму привіз?
– Яку маму? – Непорозуміло глянула дівчина.
– А ту, зі Львова.
– Що на кілочках ходить? Ой, так смішно. Цок-цок! А в землі від тих кілочків дірки лишаються. А тато дивиться на неї – аж губу роззявив. Іван хотів у неї камінцем пожбурити, та я не дала, бо так не гарно. Ой, а як вона корови злякалася. Ви б бачили!
Ганя посміхнулася крізь сльози.
– Вона, певно, тієї корови ніколи не бачила.
– Певно, що не бачила. Бо де ж у місті буде корова? Кажуть, що там саме тільки каміняччя і височенні будинки.
– Не знаю. Я у місті ніколи не була. Я тільки в Ланівцях була.
– Я теж була в Ланівцях. А Ланіці то місто чи село?
– І не місто, і не село, а так, райцентр.
– Ой, забалакалася я, – Вірунька по-дорослому сплеснула руками. – Тато казали, щоб ви прийшли.
– Ти глянь! Щоб прийшла! Твій тато, напевно, думає, що я служниця. Скажи йому, що я не прийду, бо не маю часу. Тільки, Віруню, я тебе прошу: не кажи татові, що я плакала. Не треба.
– Не скажу, цьоцю. То я вже пішла.
На вечерю Юрко з молодою господинею удвох варили бараболі, засмажували цибулею, а потім годували дітей і їли самі. Ганя так і не прийшла. Юрко трохи був на неї сердитий: могла б і прийти. Нічого б з нею не сталося. Де вже там йому вникати в тонкощі жіночої душі? Якщо чесно, то настрою в нього не було ніякого. Юрко й не думв, що його Галина не мала ні найменшої уяви про село. Живуть же у місті жінки, котрі час від часу їздять на село до родини, щось бачили, щлось знають, а тут… На таке Юрко не сподівався. Галина щиро зраділа, коли він запропонував їй стати його жінкою і переїхати жити в село. Зраділа, бо ж дві доньки мала. А так вирішувалась квартирна проблема: вона лишає донькам квартиру, а сама перїжджає жити в село. Хіба ж вона знала, що тут так дискомфортно? Глушина, ні води, ні газу. А що, коли почнуться болота, а взимку сніги?.. А туалет! Це ж немислимо! І як тут люди живуть? Ні, ні. Вона не може. Треба якнайскорше вертатися до Львова. Галина плакала. Юрко її заспокоював.
– Ти звикнеш, Галюсю. Це тільки спершу так страшно, з незвички.
– Щоб я до такого звикла? Та ніколи в житті! Завтра ж вези мене до тих своїх Лановець. Я їду до Львова. І як я на таке погодилася? Це мені Бог розум відібрав.
Не допомогли ніякі умовляння. Наступного дня Юрко відвіз свою кралю до Лановець, а там посадив на поїзд.
«Нехай їде, – думав Юрко. – Не дурний видумав : знайся кінь з конем, а віл з волом. А я, дурний, вигадав собі любов. Подумав, що жінка заради мене і на село погодиться. Дурний ти, Юрку. Хоч і битий, та однак дурний».
Добрався додому, а вдома і кіт не женився: не палено і не смалено.
«Дивися, Ганя не прийшла. Образилася чи що?.. Невже вона надіялася, що я на ній женюся? А до мене й не дійшло. Так і є, надіялася. А чого б їй таке не думати? Вона тут вже кілька років господарює. Ачасом і приголублю її. От она й подумала… Це ж і Катька приходила, розмову зі мною заводила. А я й не туди. Воно може й правильно. Та не лежить у мене до неї душа. Не лежить – от і все».
Став поратися біля плети. Не хлопське це діло, але треба хоча б якийсь крупник зварити. Діти ж голодні. Діло наче й звичне, та сьогодні Юркові чомуь нічого не клеїться. У хаті стоїть запах її духів. Ах, які пахощі!
«Нема, Юрку. Нема і вже не буде. Ні, чому ж?.. У Львові ми з нею ще можемо зустрічатися. Час від часу. Якщо вона захоче… І знову.. якщо вона захоче. Ех, Юрку, Юрку, перевівся ти нінащо».
Юрко до Гані на примирини так і не пішов.
«А хіба я з нею сварився? А що жінку привів… То хіба ж я Гані щось обіцяв? Чи клятву якусь поруштив? Образилася! Овва! Але без неї таки зле. От Іван сорочку розірвав. Вічно його чорти десь носять… Я пробував зашити – не виходить. Плюнув та й покинув це дурне діло. Чи може Віруньку послати, щоб покликала? Ет, посилав вже. Приндиться. Якби прийшла тоді, то може б Галину якось умовила, підбадьорила. І як я міг на таке сподіватися?»
Ганя не приходила цілий тиждень. Прийшла – і вже з порога взялася за роботу. Юрко тут без неї так догосподарювався.
– А баняки! А баняки які закіптюжені! Що ж молода хазяйка не помила? Боялася, що пазюрі позлазять?
– Ти, Ганю, не буркочи. Не треба так. Вона поїхала і більше сюди не приїде. Сама розумієш… Риба шукає, де глибше, а людина – де краще. Не вийшло мені. Ну… Не вийшло… Що ж тут такого?
Ганна мовчки плакала. Від образи, від самотності і ще Бог знає від чого.
– Ти хоч собаці сьогодні їсти давав?
– Чекай, не пам’ятаю. А-а, здається, давав.
– Господар! Треба й тобі пазюрі намалювати.
– Перестань.
Вешталася по хаті і прикро дивилася на Юрка. Хто вона така і чого сюди прийшла? І не могла відповісти. Сама не знала. Від подушки нестерпно тхнуло духами.
«А може йому таке подобається? А може йсобі?.. Ні, це було б смішно, якби я раптом напахнючилася. Мої доньки з мене сміялися б, бо я на таке їм грошей не даю».
З кутів виглядали злидні, а у вікна заглядала доля, така ж крива, як Юрко. На плиті докипав борщ, домлівала каша. Незабаром діти зі шклоли прйдуть. Треба їх нагодувати…