Відсвяткували, відколядували. Як люди. Зажурився Юрко. Було чим журитися. Незабаром весна. А це ще гірге, як зима. У дітей зовсім порвалися чоботята. Юрко вже втомився їх латати. Сам навчився. Бо кому таке дрантя понесеш? Але ж зовсім розлазяться. Взимку ще якось ті ноженята можна упакувати: устилку із соломи, онучі. А що весною робити? Сніги, льоди розтануть. А як ти ті ноженята від мокви порятуєш? А мокрі ноги – то біда. Так і до хвороби недалеко. Он Явдошка… Нехай Бог боронить… Треба щось думати. А що ти придумаєш, як кругом злидні?

«Однак… А може спробувати? Люди ж їздять. Щось привозять, торгують. Теж небезпечно. Бо, як хтось дізнається, поголовці не погладять. А що робити? Треба так, щоб не дізналися. Вовка боятися – в ліс не йти. Був би я здоровий, то заробив би, а так…»

– Поїду я, Ганю, до Львова. Приглянеш тут за дітьми.

– До львова? А то ж чого?

– Та бачиш… Треба. Спекулювати буду.

– Ой, Юрку, це ж…

– Головне – не кажи нікому.

– Та  я не скажу, але ж люди всякі є. Сам знаєш.

– Та… Бог не видасть – свиня не з’їсть.

– А що ж везти, коли люди грошей не мають?

– Та що везти – знайдеться. Краску, дріжджі, майтки.

– І майтки?

Ганна сміється.

– А що? А де нині на селі їх можна купити? Ніде. А я не повстидаюся і майтками торгувати. Аби хоч щось заробити. Тільки одна біда: торби тяжкі я носити не можу. Але якось мушу. Треба дітей взути і одягнути.

– Та треба, Юрку. Але ж за такими пантрують.

– Знаю. Але мушу. Не з розкоші. Біда заставляє. Буду обережним.

– Але ж мусять люди знати. Бо інакше… Хто що купить?

– Ну… Спробую.

І поїхав Юрко до того Львова, з котрим у нього були зв’язані такі прикрі спогади. Добре знав, що людям на селі треба. Накупив всякого недорогого товару. Грошей багато не мав. Та й ті позичені. З Лановець ледве добрався. Дорога наче й не далека, та на його криві ноги…Та ще з торбами…В ті часи про автобуси ніхто й не чув, щоб тут вони їздили. Машини…Дуже зрідка. Хто тебе підвезе? Єдиний порятунок – пошта. Пошту возили кожного дня. Чи возом, чи саньми, однак возили. При будь-якій погоді. Але ж на ту пошту надіялися всі. Треба було таки зарання домовлятися.

Якось добрався Юрко додому. Перемерзлий, замучений, а таки добрався. Діти ласували цукерками, а він… Відпочивав.

– Тепер, Ганю, мусиш мені допомагати. Ти між бабами крутишся, то й скажи одній, другій: так, мовляв, і так. У Юрка, мовляв, можна дещо купити. Сама знаєш. Незабаром весна. До Великодня всі хати будуть мастити. Синьки треба – край. А тут є. Та й дріжджі…Помагай, Ганю, бо діти босі.

Незабаром жінки забігали до Юрка, як по свячену воду – хата не зачинялася. Товар добрий і дешевий. А головне – ніде такого нема. в село не завозять, а з села не виберешся. А що вже продавець – то на диво: з себе гарний, дарма що кривий. А що вже веселий, жартівливий – то другого такого нема.

– Купуйте майтки, дівчата.

– Та ж дорогі.

– Та де там дорогі! Буде дешевше, якщо сам буду міряти.

Регіт, шарварок в хаті.

– Це ж коли в моїй хаті стільки молодиць було?

– Все тепло тобі, Юрку, з хати вирипають.

– Дурниці. Від таких молодиць теплом аж пашить. Ще й хату нагріють.

 

А Ганя ти часом скаржилася одній старшій жінці. Перед кимось же мусила свої жалі виплакати.

– Я, тітко Катре, вже й не знаю, чи сподіватися мені на щось, чи покинути ті сподіванки.

– Сподіватися, Ганю, завше треба.

– Але ж нічого не каже.

– Не каже. Може йому ще не до того. Сама знаєш, де він був.

– Воно то так, не до того. Але ж роки йдуть.

– Та що чоловікам ті роки? Ти й так йому, як жінка. І випереш, і звариш, і приголубиш. Адже так?

– Та так, тітко Катре. Шкода мені його.

– От бачиш. То нащо йому про женячку думати?

– Ой, правда, правда… А я і за слабою Явдошкою ходила. А  то ж слабість недобра була, чахотка, не при хаті кажучи, хай обмине кожного. А потім діти…

– То твоє добре  серце, Ганю. До такого чоловіки швидко звикають.

Ганя плакала. Катерина її не заспокоювала. Нехай поплаче молодиця, може, легше буде.

– Не можу я його покинути. Не можу. І до дітей вже звикла. Що ж вони ще? Малі. Самі ще ради собі не дадуть. І обмити їх треба,і голови вичесати, і обшити, і обіпрати…Словом, біда, коли мами нема. А я їм і за маму, і за няньку. І як він того не розуміє?

– Не задумується, Ганю. От коли б тебе не було, мусив би думати, а так…

– Вже часом називаю себе дурною і думаю: «Не піду. От не піду більше – і все». А потім подумаю, подумаю, переболить мені, перепече – та й знову йду. Як пороблено мені.

– Та вже б женився та й жили б, як кажуть, як Бог приказав.

– От… Але ж не можу я йому про те сказати. Якби з ним поговорив хто. А може б ви, тітко,йому б якось сказали.

– Та воно якось не пасує мені старій.

– Та якраз старшій жінці і пасує, тітуню. А я вже вам…

– Та що ти, Ганю! Аби тільки моє слово помогло. Спробую.