Отак і жили, Юрка додому чекаючи. Найгірше те, що надходив час збирати дітей до школи. А як збирати? З чого? Треба якогось зошита купити, якогось олівчика, книжку. А одяг? А хоч якісь поганенькі черевичата… А де все те взяти? Ганя заледве не Христа-ради для тих Юркових дітей просила. Бо свої діти що? Старшу може вже й не пошле до школи. Розписатися вміє – і досить з неї. А тих… Спробуй не пошли. Заклюють. Наїдуть, загребуть – та й у дєтдом. Добре, якщо знатимеш, де їх потім шукати. А то всяко буває. Світ широкий.

Якось зібрала їх до тієї школи. Хритом – Богом просила вчителів, щоб боронили дітей, щоб не дали їх на поталу, бо то такі, що й зі школи могли забрати. Вчителі – свої люди. Обіцяли боронити або й приховати дітей. Проти Юрка та його дітей ніхто нічого не мав. Знали, що Юрко – людина порядна. А що каліка – то тут вже нічого не зробиш. Але ж раду собі давав. І дітей пильнував. А хіба ж легко без жінки? От і зараз…Ганя пильнує, нехай їй Бог  здоров’я дасть. Ото вже жінка з добрим серцем. Бідна, як кажуть, але гідна. От якби тільки не та зима. Нехай би до багатих приходила, а то й до бідних. Про ломаки Ганя подбала. Бо коли в хаті холодно, то вже справжня біда. Ще весною попросила хлопців зрубати і порізати два ясени. Юрко може й сваритиметься. А що робити? Треба чимось хату обігріти. Хатина, хоч і маленька, та палива й вона потребує. Бараболі, Богу дякувати, вродили, – то вже якось виживуть.

А десь перед самим Різдвом повернувся Юрко. Худий, обношений, та вже таки вдома. Що сліз було, що радості. Діти на ньому повисли: тато прийшов. Дістав дітям цукерки, а Гані дорогу гарну хустку.

– Дякую, Ганю, тобі, що моїх дітей рятувала.

Подякува – і все. А вона сподівалася… Хоча може йому ще не до того. Бо, якщо колись десь приголубить, то не те. Аби таки його жінкою бути, щоб явно перед людьми з ним до церкви піти чи ще кудись. А так – сама самотою. Від роботи вже рук не чує, а дяка одна – злидні. І пошкодувати нема кому. Бо доньки що? Дівочитися починають. Скоро вже й кавалери у вікна заглядатимуть. А вона ще наче й не стара. Ще їй часом молоді сни сняться. Прокинеться – плюється. Але плюйся чи не плюйся, а життя вимагає свого.

«О, хтось прийшов. А-а, то Сергій Перука.почув, видно, що Юрко повернувся – то й прителесенився. На чарку сподівається. О, я б їм дала чарку. Але  немаю права щось казати. Якби була жінка, то сказала б. А так… Немаю .права. Бо такі чарочники його й посадили. А що, може неправда? Так і є. Ану ж, ну. Щось говорять».

– Здоров, Юрку. Прийшов, Слава Богу.

– Та прийшов.

– Відкалатав, кажеш?

– Та… Що там! Всього лише рік.

– Ну, голубе, не кажи. Часм один рік десяти вартує.

– А-а, не такий чорт страшний, як його малюють. І там люди сидять. І, скажу тобі, непогані люди.

– Але ж там і злодії, і бандити.

– Були всякі. Але в більшості своїй невинні люди. Ті, що боронитися не вміли, і грошей не мали, щоб найняти оборонця. Хтось на когось зуб мав, хтось комусь позаздрив. Як-от мені. Але я хоч мав за що сидіти.

– Я чув, що тебе свої ж заклали.

– Та свої ж.

– А хто?

– Що буду брехати? Що свої – то знаю напевно. То мені сказали ті, що мене брали. А от хто – того не знаю. А наклеп зводлити не хочу. Ми пили втрьох. Я, Іван Опецьок і Петро Лобода. Добре випили. А я, коли вип’ю, то розум кудись дівається, зате язик – як лопата. Меле – аж потім соромно. От я й сказав хлопцям, де горілку закопав. А хто з них скурвився, того не знаю. А горілка, скажу тлбі, добра була, не завжди така й вдасться.

– Москалі випили за твоє здоров’я.

– Нехай їм колька.

– А що думаєш, вилили?

– Ясна річ, що випили. Шкода горілки.

– А себе?

– Себе не шкода. Бо що мені сталося? Ну відсидів рік. Хіба ще дітей шкода. Намучилися тут без мене. Ще й дєтдомом їх лякали. Мусили, бідні, ховатися. Щоб тих посіпаків сира земля сховала. Отак бери ружо та йди стріляти, таку їх мать.

– Всіх не перестріляєш.

– То правда. Намножилося їх тут, як тарганів.

– Ти, Юрку, може не дуже пашталакай. Щоб ще не влетів. Люд у нас тепер всякий. І багато там тієї горілки було?

– Та… Не так, щоб дуже багато, та двадцять п’ять літрів було, самий первак. А посудина яка! З нержавійки. Тепр такої нема. У Гилька взяв. Ще корка не було, то я сам зробив. Сам і різьбу нарізав. Пропало.

– Та що зробиш. Добре, що відбув. То хто ж з них тебе заклав?

– Не знаю. А брехати не хочу. Хтось з них. Але нехай то на них окошиться.

– А зараз нічого не маєш випити?

– Та звідки? Сьогодні ж прийшов. Я б і сам випив, якби хто поставив. Нема. І скоро не буде. Бо я тепер, знаєш, під прицілом.

Плбачивши, що чарка не світить,  приятель невдовзі пішов, а Юрко попросив Ганю, що так і не йшла додому, загріти води. Потім він довго мився, форкав, відпльовувався, а потім, переодягнувшись, ліг в чисту постіль на свіжу солому,  розпрямив руки-ноги, крекнув і закрив очів.

– Ти, Ганю, клади дітей та йди вже. Нехай Вірунька зачинить двері і загасить лампу. Бо я навіть говорити сили не маю.

– Відихай, Юрку. Завтра поговоримо. Ще буде час.

«А може завтра  й скаже щось про женячку…»

Та й посміхнулася сама до себе  і до своїх думок, як посміхається мати до немовляти.

Та Юрко і наступного дня мову про женячку не заводив. Ходив по подвір’ї, щось поправляв, щось тесав, стругав. Занедбалося все без нього. Воно і те правда, що йому зараз не до женячки. Казенні харчі сили чоловікові не додають. Нічого. Ганя почекає, і дочекається свого. Вона певна, що так буде. А Юрко порався, наспівував «За Сибіром сонце сходить». Хоча може годилося вже б і коляду. Невеселі думки обсідали чоловіка.

«Різдво скоро…А як його святкувати, коли є самі тільки бараболі? І з чого ти почнеш? А шляк би трафив тих москалів. Все мені зруйнували. Жив би собі помалу. Так треба ж було…»

Юрко тепер часто вживав ті слова – «шляк би то трафив». Люди дивувалися, бо тут такого вислову не знали.

– І що це таке, Юрку? – Питали. – І де ти такого навчився?

– Від галіцусів. Я ж у Львові відбував. Правда, там не тільки галіцуси сиділи. Всяка братія була, як-от я.

– І як галіцуси тобі?

– Та добрі люди, скажу вам. І добрі, і розумні. А москалів ненавидять ще більше за нас.

«Добре,що люди від мене не відкинулися. Сидів же. Але в нас люди розумні. Знають, що за дурне сидів. О, Храсима іде. Що ж вона хоче? Щось, видно, треба. Може, нагострити щось».

– Доброго дня. Помагай Біг.

– Дякую.

– Господарюєш?

– Та який там з мене господар? Та от… То плота підправив, то курник. Рік мене не було, а все якось криво-косо пішло.

– То так. Коли вдома, то щодня щось поправляєтья. А коли нема господаря, то все якось само по собі занепадає. Ну, нічого. Богу дякувати, що вже вдома, то помалу наведеш порядок. А я собі подумала…Свята ідуть, а ти тут з дітьми…Та й тільки-но прийшов… То я ось принесла…

– Ну що ви, Храсимо! Ми вже якось… Ходімо до хати.

– Принесла ось куті, маку, трошки меду, хоч для запаху, бо свого не маю, гречаних круп на голубці, кусочок м’яса. Паршивеньке поросятко було. Погано їло. Та закололи до свят. Бо що ж то за свята пісні? І так цілий рік постимо. Тільки мусили паяльною лампою смалити. Бо, як ті посіпаки почують, то прийдуть, щоб шкуру здавати. А яке то сало без шкірки?

– Дякую вам, Храсимо. Ніколи не думав, що я так…Що я до такого доживу.

На очі Юркові навернулися сльози.

– Дякую.

– Таке з кожним могло бути. Бо всі ми під Богом ходимо. Добре, що не на Сибір. Ти ж подивися, що кругом робиться. Ти може чув? Мариню Уліянову вивезли. Текля з розуму сходить. Одна дочка.

– А за що її?

– Та хто ж те знає? Нічого наче за нею не водилося. Може хтось щось сказав. Налетіли, мов ті круки, і зібратися до ладу не дали. Все село лементіло.Та хіба тільи її одну? Винищують нарід. Такий, видно, їхній намір – нарід наш винищити.

– Шкода, що я кривий.

– А якби не був кривий, то що?

– До хлопців пішов би. В ліс.

– Що вони зроблять? Їх горстка. Загинуть всі. А хто не загине, того, сам знаєш, в Сибір.

– Зате загинуть, як герої. Їхні імена люди будуть передавати з уст в уста.

– Хіба пошепки. І ти, Юрку, не дуже голосно про те кажи, щоб не вскочив у нову халепу. Ой, засиділася я, забалакалася. А вдома роботи… Чи й переробиш її… То я думаю, Ганя тобі поможе до свят все приготувати.

– Поможе, аякже ж.

– Женився б ти вже, Юрку, на ній чи що. Кого тобі ще шукати? Жінка вона роботяща. Правда, що бідна, але й ти не багач. І краси в неї, між нами кажучи, годі шукати. Але красу на тарілці не краяти. Та й діти вже до неї звикли.

– Подумаю, Храсимо, – на Юркових устах заблукала усмішка, – зараз мені ще не до женячки. Не відійшов ще.

– То правда. Добре, хоч до свят пустили. Вже тепер тобі не можна самогонки гнати. Будуть пильнувати.

– Буду «казьонку» пити.

І знову посміхнувся.

– Нічого, Храсимо. Щось придумаємо. Чорта з два допильнують. Я вже не буду такий дурний.

Храсима пішла, а Юрко ще довго дивився на принесене, і сльоза таки викотилася йому з-під вій. Одна-єдина сльоза, але пекуча-пекуча. І за жінкою, що так зарання пішла від нього, і над його безталанням, і над долею України, яку він так любив. Любив над життя.

Юрко чека всвят. Він був майже щасливий. Все у нього було, як у людей.

«Шкода тільки, що Явдошки нема… Покинула нас моя Явдошка. Розумна жінка була. Розумна і спокійна. Часом і я був неправий. Чого там? По – всякому було… А Явдошка нічого. Може й плакала часом. Та ніхто тих сліз не бачив. Нікому не скаржилася. І от… Пішла… Другої такої я не знайду. А люди кажуть: женися. Що женитися? Жінку я собі ще знайду, сяку-таку, аби сорочку випрала та страву зварила. А от матір дітям… Трудно».

Так думав Юрко. Але ті його сумні думки пребивала радість.

«Все у нас є до свят. Діти не будуть обділені. Добрі у нас люди. Пропасти не дадуть. Треба буде Ганку покликати. Нехай бере своїх дівок та й приходить. Разом відсвяткуємо. Теж нічого доброго в житті не зазнала. А мені скільки допомогла. І то без копійки. Від щирого серця. Люди кажуть, щоб я на ній женився. Ні, це не моє. Не образити жінку. Вона того не заслуговує. Жінку любити треба. А я…О, знову хтось іде…»

Загавкав пес, потім в сінях загупотіло, а ще потім на порозі став кремезний чоловік.

– Доброго дня, Юрку.

– Доброго здоров’я, Василю.

Поручкалися.

– Сідай в моїй хаті. Правда, до старостів ще далеко, моя дівка ще не виросла, однак сідай.

– Та дуже нема коли розсиджуватися, сам знаєш. Свята йдуть.

– Та свята однак прийдуть, чи будеш ти сидіти, чи стояти.

– То правда. Я тут тобі, Юрку, бутлик приніс на свята. Тієї самої, і-за котрої ти постраждав.

– О, дякую тобі…

– Я подумав… Ти не відважишся зараз гнати. А що за свята без тієї чемериці?

– Це ти добре подумав. Я зараз під пильним оком. Як то кажуть: не так тії вороги, як добрії люди. Донесуть, аби там що. Аби тільки знали.

– Я ніколи не думав, що серед нас такі є.

– А є, щоб ти знав.

– Та вже знаю. А не приходили?

– Ні, не приходили. Всі вже мене відвідали, а ті двоє – ні. Я ж собі думав, що то один з них. Тільки не знав, котрий. А виходить, що, либонь, обидва.

– Ти знаєш, я ніколи ні з ким на гнівався. Нема в мене такої звички. А от, якщо когось з них зустріну, руки не подам. От їй-бо!

– А я подам. Ще й посміюся з дурнів.

– Який встид. Це ж на все село.

– На поганому виду нема встиду.

– Але ж не заходять.

– Бо знає киця, чиє сало з’їла.